«ТАМ, ДЕ
ПЛАКАЛА ЧАЙКА»
В
домі вже зранку все йшло обертом. Челядь із ніг валилася. Прибирали і вимивали
до блиску кімнати, вибивали тяжкі турецькі килими, збивали перини і подушки, чистили
срібні столові прибори, начищали мідяні самовари, аж дивитися можна було в них,
як у дзеркало. Сам господар від хвилювання не знаходив собі місця. Ще б пак,
він, кріпак князя Юсупова, прийнятий до купецької гільдії. Колишній Васька без
роду і племені зараз став поважаним купцем Василем Миколайовичем Володіним.
Хоча купецьку гільдію довелося купити йому за величезні гроші, але це дурниці! Головне,
що до сорока років міг заробити оті гроші своєю працею і хистом. Та ще яким
хистом! Такого талановитого кухаря і пекаря пошукати треба. Він вже, певно,
десятий раз обходив свій величезний двоповерховий будинок, який придбав нещодавно
на Василевському острові у якогось збанкрученого пана, зазирав у кожний куточок.
Від хвилювання хапався сам допомагати тягти канапе, або шафу, та тільки ще
більше заважав. Тоді знову йшов заглядати по кутках, чи все розставлено як
годиться. Завтра приїдуть поважні гості. Породичатися з самим купцем Єлисеєвим
– це не аби що. Нехай Глафіра і не красуня, і в дівках засиділася, але ж
племінниця самого Єлисеєва. Приданого за неї Василь Миколайович майже ніякого
не отримає, та то пусте. Слава Богу, свого добра нажив. Головне, що Єлисеєв
поклопотався за нього. Василь Миколайович зазирнув на кухню, там хазяйнував повар-француз
Мішель, худорлявий, чорноокий і пишногруда рум'янощока молодиця Ганка. Тут було все до ладу. Смачно
пахло печеним і з великого чавуна піднімався дух тушкованого м’яса. Василь Миколайович на кінчик ножа взяв шматочок,
спробував, поплямкав губами, підвівши догори очі, неначе прислухався до чогось,
потім повернувся до француза і сказав, креслячи великим пальцем на ножі: «Додайте
от стільки перцю і от стільки шафрану.» Повар невдоволено скривився, але
сперечатися не став.
Василь Миколайович вже давно не куховарив. П’ятнадцять
років тому він отримав «вольну», а так, як слава про його кухарські здібності
розійшлася іще при житті старого князя Юсупова то, отримавши «вольну», став він
для панів найбажанішою мрією, за яку вони були готові платити любі гроші. Поробивши
трохи у багатих гурманів, і, заробивши добреньку купку грошенят, ще й приклав
до них ті гроші, що назбирав за час свого кріпацтва, придбав собі пекарню, а
потім і склад для зерна. Працював день і ніч, крутився, як білка в колесі.
Тільки все одно не дуже його за свого хотіли приймати. Та видно Бог є на світі,
звела його доля з купцем Єлисеєвим. Приглянувся купцю кмітливий і розумний
колишній кріпак, а тут племінниця в дівках засиділась, не красуня і придане
велике за неї давати не хочеться, хоч і родичка, а все ж не своя дитина. Та й
Глафіра оком на Василя Миколайовича накинула. Тут всім вигода вийшла: Глафірі чоловік,
Єлисеєву з шиї родичку без приданого, а Василю Миколайовичу почет і купецька гільдія,
правда за його ж гроші. Та як би там не було, а на завтра готував Василь
Миколайович велику гостину. Не погребували ним найповажніші купці і пани.
Вже пізно у вечорі іще раз обійшов Василь
Миколайович своє величезне помешкання і залишився задоволений. Вночі очей не
зімкнув, та тільки-но благословило на ранок, схопився на ноги. Прислуга лише прокидалася,
а на кухні вже кипіла робота. Зазирнув у челядницьку, наказав ще заспаному
кучеру запрягати коней. Празник-празником, а робота в пекарні повинна під
наглядом бути.
Величезне місто,
оповите ранковим туманом, що тягнувся від річки, вже прокидалося зі сну.
Грюкали засови віконниць, цокотіли по бруківці кінські копита, поспішали перші
перехожі, шанобливо знімаючи шапки перед проїжджаючим Василем Миколайовичем.
Його ця увага тішила, наче малу дитину, що отримала на кінець-то бажану забавку.
Вздовж набережної біля складів
стояли закуті в льодовому полоні баржі і човни. - Таку б баржу для перевозу зерна придбати! Та
нічого, дасть Господь і баржа буде. От тобі і Васька Солом’яний! – Чогось раптом пригадалося давнє минуле… Таке
високе безхмарне небо і сонце, багато сонця. У високому золотому житі синіють
очка волошок, а він іде стежкою, що в'ється
поміж житом. Він такий малий, що видно йому хіба небо, стежечку і волошки, що
заглядають між високих житніх стеблин і підморгують своїми синіми оченятами.
Він бо знає, що то не волошки йому моргають, а то легенький вітерець погойдує
жито. Звідти, куди тягнеться стежинка, чути пісню… На якусь мить Василю
Миколайовичу здалося, що він ось-ось пригадає слова тієї давньої пісні. Він
навіть замуркотів мелодію, яка виринула з глибини пам’яті. Слова крутилися десь поблизу, але зачерствіла,
задавнена пам’ять не змогла їх ухопити. Він пригадував, що
там було щось про чайку, яка билась і плакала за своїми вкраденими чаєнятками. Потім
зрадлива пам’ять вихопила з глибини серця нову картину, яку
Василь Миколайович хотів забути, бо була вона болюча, наче рана… Його
маленького, заплаканого силою відривали від жінки, яка билася в риданні, наче
та чайка з тієї давньої пісні.
Коні давно стали. Кучер здивовано дивився на господаря,
який сидів неначе зачарований і тільки хитав головою, намагаючись відігнати від
себе давні спогади. Тут, біля пекарні, робочі вже
грузили гарячі духмяні хлібини на воза. Кошики з бубликами і медовими пряниками стояли біля відчинених
навстіж дверей, з яких виривалися клуби пари. Василь Миколайович зіскочив з
тарантаса і ступив у ті клуби. В приміщенні, не дивлячись на відчинені двері,
було жарко і смачно пахло. Дух свіжого печива нагадав, що за тими всіма
клопотами забув навіть поснідати.
Повертався додому,
коли сонце розвіяло туман над замерзлою рікою і в місті вже кипіло звичне життя.
До прийому гостей
залишалося ще цілих дві години. Було вже все готово. Василь Миколайович
прибраний, як то кажуть, «із голочки»,
весь час поглядав на годинник. Час здавалося зупинився. Нарешті стрілки
годинника показали заповітні години і одразу ж до вітальні вбігла розчервоніла
горнична Явдошка з криком: «Приїхали!» Це була чудова ознака. Вчасно приїхали -
значить поважають. Значить його, колишнього хохла-кріпака, прийняли за свого!
Єлисеєв з Глафірою
прибули останні.
- Ти вже пробач нас, батечко Василю Миколайовичу,
наречена твоя довго прибиралася, але ми по-свійськи. - Тричі поцілувавши Василя
Миколайовича, проговорив купець. Глафіра геть почервоніла, аж сльози виступили на
очі. Василь Миколайович шанобливо схилився перед нею і поцілував їй руку. Від
чого дівчина ще більше засоромилась. Він взяв її за руку і повів у простору
залу, де вже зібралося немало поважних гостей. Пухленька рука Глафіри, покрита
ластовиннячком, таким же густим, як і її кругленьке обличчя, помітно дрижала.
Це її хвилювання передалося і Василю Миколайовичу. Він не міг собі пояснити,
чого він так захвилювався? Чи може від того, що став часткою цих поважних панів?
Чи може від того, що вперше тримав в своїй руці гарячу тремтливу руку жінки, бо
до цього часу він заборонив з’являтися тим почуттям, які дарувала матінка
природа молодим і сильним чоловікам, своєю поставленою ще в ранній юності ціллю
вирватися з полону рабства, яке присуджено було йому з самої колиски? Глафіра
здалася зараз майже красунею. Дівчина відчула, що вона стала бажаною і від
того, неначе скинула з себе свою незграбність і непривабливість. Густе
ластовиннячко, що покривало щоки і лоб, здавалося тепер милим і приємним. Навіть
генеральша, що не раз бувала в домі Єлисеєва і бачила незграбну, і не красиву Глафіру, прошепотіла рудоволосій красуні:
«Поглянь на Глашу Єлисеєву, як вона похорошіла!» Глафіра почула це і якась
невидима сила пробудила в ній раптом ту зворушливу жіночість, яка змусила
розквітнути внутрішню красу так
яскраво,що за тою душевною красою сховалися риси її обличчя, покритого золотим
ластовиннячком .
Василь Миколайович був щасливий. Гості залишилися
задоволені. Кожний на перебій запрошував новоспеченого купця і майбутнього
родича самого Єлисеєва, до себе на гостину. Це була справжня перемога. Перемога
над самою долею!
|