ПОВЕРНЕННЯ (I)

       Катерина поволі приходила до тями. Тільки-но свідомість почала повертатись до дівчини, вона відчула себе зв’язаною. Мотузка грубо впивалася в зап’ястя, в ноги. Розплющила очі. «Що воно таке? Де я?» – намагалася зміркувати. – «Схоже на цех… Якісь старі… станки… Чи це не закинута фабрика, що недалеко від нашого міста?», – хвиля тремтіння прокотилася по тілі. – «Жах…». Катеринину увагу різко перетягнули на себе чиїсь кроки, що швидко наближалися. Слухала, слухала. Із завмиранням серця. До неї підійшов високий чоловік.
– Хто Ви? Що Вам треба від мене? – Звернула до нього пройнятий відчаєм голос. – Відпустіть! Що… Що я Вам зробила?
– Сиди тихо. Мені ти не потрібна. Але прийде інший. – Сухо й відсторонено промовив той.
       Катерина здригнулася. Такого страху не відчувала ніколи раніше. «Інший… Інший… Хто?» – не розуміла. Запитала це в незнайомця, але відповіді не одержала. Чоловік відвернувся й відійшов від неї. Раптом дівчина згадала, що у верхній внутрішній кишені її куртки є канцелярський ніж, куплений нею вранці. «Хоч пуховик не застебнутий», – відзначила подумки. Нахилила голову й, ухопивши зубами замок, потягнула його вбік. Ними ж дістала й річ, за допомогою якої сподівалася вивільнитися. Кинула ніж на підлогу, трохи посунулася й узяла його пальцями. Насилу, витративши немало часу, перерізала мотузку, що, на щастя, була не надто товстою. Розв’язала свої ноги. Піднялася. Роздивилася навкруги. Нікого. Прислухалася. Жодного звуку, крім шаленого биття власного серця, не вловила. Гадки не мала, де вихід. «Він пішов туди... За ним не можна…», – подумала й обережно, щоб не бути почутою, покрокувала в протилежному напрямку. «Це ж… моя», – побачила сумочку, що лежала на підлозі, біля стіни. Схопила й почвалала далі.  
– Дідько! Он де ти! Зараз я тобі...! – Донісся до неї галас.
       Дівчина побігла. Чимдуж. «Хоч би натрапити на вихід!» – повторювала в собі. «Наздоганяє!», – з жахом розуміла вона. Зачепилася за щось сумочкою й випустила її з рук. Не могла дозволити собі спинитися. Але за кілька секунд почула зойк позаду себе, після чого десь там же пролунало оглушливе «Бах!». Нічого за собою вже не чула. Спинилася й озирнулася. Той, що її був переслідував, тепер мовчки й нерухомо лежав на підлозі, наполовину придавлений величезною бетонною плитою. Катерина зірвалася з місця й помчала навздогад. Вибравшись на вулицю й відбігши трохи від будівлі, поглянула назад. «Точно, ткацька фабрика. Ота, що закинута», – переконалася у своїй здогадці.  
Cпіймала попутку й поїхала до міста. Уже на порозі своєї квартири зміркувала, що лишила свою сумочку там, звідки втекла. «А як же ж бути? Треба її звідти забрати… Там документи, кредитки, мобільний…», – непокоїлася Катерина. Швидко зачинила двері. На обидва замки. Підскочила до телефону. Набрала номер свого друга. Випила склянку води. У слухавці – довгі гудки. «Де він вештається?» – процідила. Подзвонила на мобільний.
– Алло! Хто це? – Почула за мить.
– Владе, це я, Катя! Ти мені потрібен! Приходь швидше! – Затараторила дівчина. – Мене було викрадено! Я ледве втекла. Диво допомогло! Хутчій до мене, будь ласка. Усе розповім! – Не могла вгамуватися, вражена пережитим.
– Ти? – Вловила в голосі хлопця незрозумілі їй нотки здивування. – Ой, бідна моя! Кицю, тільки я зараз далеко й дещо зайнятий, але я постараюся якомога швидше бути в тебе! – Почула у відповідь.
– А де ти? Що робиш? Чого я чую луну від твого голосу? – Засипала хлопця питаннями.
– Та я тут… В одного приятеля… Допомагаю з новою квартирою. А вона… велика й поки що без меблів.
– Он як! Гаразд, чекаю на тебе. – Сказала й поклала слухавку.
       Зморена важкими випробуваннями, впала на канапу. Але розслабитись не виходило: внутрішня напруга не полишала її. Страшенно боліла голова. Катерина ковтнула пігулку. «Так, треба заспокоїтись. Усе позаду. Я врятувалася. Тож…», – тамувала власне хвилювання, але її відволік дзвінок у двері. 
– Хто там? – Спитала, як зазвичай.
– Катю, це я, Олег. – Почула голос сусіда.
Відчинила йому двері.
– Привіт. – Промурчав із посмішкою. – А чого ти така? Бліда, наче смерть! Що сталося? Як ти? – Занепокоївся хлопець.
– Заходь. А то вже на порозі розговорився. – Запросила його до квартири й зачинила двері. Знову на обидва замки. – Зі мною таке було… Зараз розповім. Ходімо на кухню, будемо пити чай.
– То що? – Стривожено спитав Олег.
– Я вранці пішла до крамниці. А коли поверталася додому, на мене напали. Я знепритомніла, а отямилася, зв’язана, у приміщенні тієї закинутої фабрики, що за містом. Щоправда, я тоді ще не знала, де саме знаходилася: я ж там усередині ніколи раніше не була! Якби в моїй кишені не було канцелярського ножика, який я, до речі, сьогодні й купила, то не знаю, що сталося б! Уявляєш?! – Розповідала, ні, немовби виплескувала з себе отруйні враження, з кожним своїм словом відчуваючи все більшу полегшу в душі.
Сусід слухав її, приголомшений. Він, як і всі, хто хоч трохи дивиться телевізор і копирсається в Інтернеті, звик до всіляких моторошних історій. До того ж, був прихильником фільмів жахів. Але ніколи нічого подібного не відбувалося з кимсь зі знайомих хлопця. А Катерина ж – не просто дівчина, яку він знав, це ж – його сусідка, та ще й подруга. Тож Олег глибоко пройнявся її розповіддю.
– Слухай, нічого собі! А що далі було?
– Ой… – Зітхнула. – Я звільнилася від мотузок і пішла шукати вихід. За мною погнався чоловік, який, певно, мав мене пильнувати. Але на нього впала бетонна плита! Величезна! Гадаю, прибила на смерть. Якби не це, був би мене схопив і… – Очі Катерини зблиснули непідробним жахом. – Але я примудрилася лишити там сумочку, а в ній таке, що не можна її не забрати. Документи, картки, мобільний. Доведеться повернутися. Ой… Як не хочеться! – Схопилася руками за голову. – Після того, що я там пережила… Та й, узагалі, місце яке бридке!
– Їдьмо туди разом! Мені тільки автівку з гаражу до будинку треба буде підігнати. Що скажеш? – Дивився на дівчину, вражений, ні, шокований її розповіддю.
– Та я вже Влада покликала. – Зиркнула на годинник. – Певно, скоро буде.
– А, зрозуміло… – пробурмотів хлопець.
– Ти не ображайся, але залиш мене саму, будь ласка. А то ще приревнує, як зазвичай. Мені ще цього сьогодні не вистачало. – Підвела на друга винуваті очі. – Вибач. Дякую, що прийшов і вислухав.
– Ой, Катю… Роби, як знаєш. Раптом що, клич. – Підійшов до дівчини й стиснув її руки у своїх долонях. – Бувай.
– Бувай.
       Лишилася сама. «Де ж Влад?» – мучило її запитання. Лягла на канапу й увімкнула телевізор. Дивилася, дивилася… І заснула. Прокинулася зі скуйовдженою страшним сном душею. «Невже це було не насправді?» – подумала з полегшенням. Ввімкнула світло. Годинник показував біля п’ятої ранку. «Що?! Котра?!» – вирвалося в неї. «Як це? Може, він приходив? Може, подзвонив у двері, а я не почула?» – занервувала дівчина. 
       Насилу піднялася. Заварила собі каву. Сидячи на кухні, в цілковитій тиші, довго думала. «Хто це так зі мною? Навіщо? Кому б це могло бути потрібно?» – ставила собі запитання, на які не знаходила відповідей. «Треба ж іще звернутися до міліції. А, може, ну його? Матиму клопіт. Та ще й який!» – розмірковувала. «Ще й повертатися туди!» – вколола її неприємна думка. «Шоста ранку! Це ж Влад уже мав прокинутися. Йому ж сьогодні треба на роботу!» – Зміркувала, поглянувши на настінний годинник. – «Можна телефонувати!». Встала й пішла за слухавкою. Набрала знані напам’ять цифри. Катерину нервували довгі гудки. Повторила. Знову те саме. Дзвінок на мобільний коханого теж виявився безуспішним. «Та що ж це таке?! Нічого не розумію! Невже щось сталося?!» – тривожилася дівчина. Випила заспокійливе. Думала, думала, думала… Зателефонувала ще раз. Ще. Марно.

Далі буде.