Сб, 23.11.2024, 06:50
Меню сайту
Категорії каталогу
Проза [1051]
Прозові твори друкуються тільки тут
Відеовірші [134]
Аудіовірші [49]
Українцям [2699]
Вірш-пісня [546]
Вірші про Україну [1482]
Вірші про рідний край [808]
Вірші про мову [270]
Збірки поезії, поеми [112]
Абетка [23]
Акровірш [32]
Байка [108]
Загадки [15]
Верлібр [144]
Елегія [51]
Історичні вірші [290]
Вірш-усмішка [999]
Вірші про сім'ю [402]
Вірші про рідню [152]
Вірші про жінок [663]
Вірші про чоловіків [111]
Вірші про військових, армію [211]
Вірші про Перемогу, війну [415]
Вірші про кохання [3388]
Вірші про друзів [715]
Вірш-казка [132]
Казка (проза) [29]
Проза для та про дітей [19]
Вірші для дітей [334]
Вірші про дитинство [323]
Вірші про навчання [59]
Вірші про професію [83]
Вірші про eмiгрантів [147]
Вірші в перекладі [708]
Вірші про свята [203]
Вірші про спорт [18]
Вірші про природу [1224]
Вірш-тост, вірш-привітання [121]
Для мене поезія - це [191]
Поети [275]
Поетична майстерня [51]
Оповідання, про поетів, творчість [24]
Релігія [316]
Щастя - ... [600]
Жінка - ... [263]
Життя... [4484]
Філософам [1308]
Громадянину [909]
Метафізика [157]
Опитування для Вас:
Де Ви друкували поезію?
Всего ответов: 421

ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Твори за тематикою категорії та розділи української поезії, українська проза Збірки поезії, поеми
 

ДРЕВЛЯНСЬКИЙ КНЯЗЬ






                                         ДРЕВЛЯНСЬКИЙ КНЯЗЬ


                                                            ПОЕМА



 "Пішов Ярополк на Олега, брата свого, на Древлянську землю.
І вийшов супроти нього Олег, і приготувались вони обидва до бою, і коли зіткнулись війська, переміг Ярополк Олега. І побіг тоді Олег з воями своїми в город, що зветься Вручий.
А був міст через рів до воріт городських, і (люди) давлячи один одного, спихнули Олега з мосту в урвище. І падало багато людей з мосту, подавили (тут) і коней, і людей..."
Літопис руський, 977 рік.


1

Моя древлянська земле, сивокоса,
Дозволь схилити серце і чоло.
Я вдосвіта піду на сині роси,
Де б'є тисячолітнє джерело.

Мій рідний Овруч - Вручий сивочубий
Красується на сонячній горі.
Його ще змалку щиро кожний любить,
І я тут усміхався до зорі.

І я бродив у пралісах ранкових,
Як трави не вклонялися грозі.
Ось тут, де вишумовує діброва,
На ловах зустрічалися князі.

Але про них ще рано говорити,
Не визріли ще думи й почуття.
І я несу минувшині ці квіти,
Слова ці щирі з правдою життя.

Бо істина завжди мені дорожча,
Її, немов зіницю, бережу.
Під стягами гуде й вирує площа,
За істину приймаючи олжу...

А ти цвіти, о земле стоголоса,
І не зазнай наруги і руїн.
Моя душа наснажилася в росах, -
І слухає твій оксамитний дзвін.

Його щоденно слухали древляни,
Що зроду не вклонялись ворогам.
Пішли століття воями в тумани -
Святу цю землю залишили нам.

Я вдосвіта піду на сині роси,
Де б'є тисячолітнє джерело.
Моя древлянська земле, сивокоса,
Дозволь схилити серце і чоло.

Дозволь тебе, о рідна, запитати
Про мужніх тих володарів-князів...
Це ж їхні вої, вийшовши на чати, -
Вогнем сердець палили ворогів.

Земля говорить травами до мене,
Ідуть назустріч велетні-дуби.
І я, немов Мойсей, благословенний -
Молю Творця за неї щодоби.

Я простягаю руки аж до неба,
І знову притискаю до грудей.
О, рідна земле,- хочу, щоб до тебе -
Не доторкнувся жодний фарисей.

А їх же розплодилося багато,
Хай сонце волі спалить всіх заброд!
Завжди настигне ворога розплата,
Як житиме у єдності народ.

О Русь моя, колиско яворова,
Ділю з тобою радість і печаль.
Звучить у серці пісня калинова -
Під голубий і сонячний рояль.

Дивлюсь і надивитися не можу -
Така мені ти люба й дорога.
Пробач, якщо тебе я розтривожу,
Бо до синів - ти не завжди блага.

Ну, хто не хоче бути вік блаженний,
Купати душу в ласці і добрі?
Ти наяву і в снах приходь до мене,
Лише тебе чекаю на зорі.

Постукай у моє вікно так тихо,
Щоб недруг не почув і не прийшов,
Щоб завидюще не проснулось лихо,
Щоб я повік чуттям не охолов...

Хай щезне цей гіркий, полинний смуток,
Що заливає серця береги...
О, як я хочу голос твій почути,
І запалати полум'ям жаги!

Моя душа від болю не осліпла,
Лише загартувалась, ніби сталь, -
Веде мене до істини і світла,
Де пролягла - життєва магістраль...

Моя древлянська земле, сивокоса,
Дозволь схилити серце і чоло,
В моїй душі цвітеш ти, стоголоса,
Їй росами загоївши крило.

Я знову п'ю ці роси кришталеві,
Де пралісів зелена таїна,
І в глибині я бачу дивне мрево -
У папороті спить прадавнина...

Її я хочу словом розбудити,
Хоч пам'ятаю блиск і дзвін меча,
Привести хочу в світ цей розмаїтий
Із княжої дружини сурмача.

Йому скажу я : "О, сурмаче княжий,
Збери, прошу, докупи мій народ, -
Нехай твоя сурма йому розкаже
Про шлях до волі і біду незгод..."

Отак я мислив на лісній поляні,
Котила Норинь тихий шепіт хвиль,
Віки мовчали про те поле брані,
І, наче спогад, вився дикий хміль.

У житі квітли росяні блавати,
Мабуть, цей квіт любив з дитинства князь,
І теж йому хотілось прочитати
Посеред ночі цю небесну в'язь...

Олег, син Святослава наймолодший,-
Тут на землі древлянській князював,
І цей наказ виконуючи отчий,
Не обминав ні лісу, ні заплав.

Бо часто він ходив на полювання,
І князя кожний птах і нелинь знав.
На ловах він єдине мав бажання -
Забути гіркоту князівських справ.

Князь не любив, як в княжі володіння
Чужак заходив нагло, ніби вовк.
І душу затягало хмаровиння,
Немовби хтось її громами товк.

А може, то була така гординя,
Що князеві тривоги додала.
Його манила ця пора осіння,
А ще душа невтомна, як бджола...

І мчали вдвох із братом Ярополком,
Як вихори, попереду дружин,
Стелилися тумани білим шовком,
Ховалися птахи серед ожин...

Раніше це було, коли ще Люта
Князь у древлянськім лісі не зустрів,
І злість у нім не спалахнула люто,
Як блискавка, не вдарила між брів.

Це трапиться пізніше - і боярин
Впаде, смертельно ранений, в траву,
А князь Олег, метнувши погляд ярий, -
Промчить алюром не одну верству...

Про що тоді він думав - не збагнути...
Лише Творець читав його думки,
Що вимучили душу, ніби пута,
Коли спіткнувся кінь біля ріки...

*Лют - син Свенельда, старшого боярина Святославової дружини, котрий помщаючись за сина, підмовив Ярополка, щоб він відібрав у брата древлянську землю...


2
Вчинив жорстоко князь Олег із Лютом,
Бо Лют занадився в багатий ліс.
І помста кров труїла, як отрута, –
Мабуть, Свенельду шепотів сам біс:

"Помстись!.. Помстись Олегові за сина,
Ти князю смертю злою відплати!.."
Мовчав Свенельд і думав не хвилину,
В лихій уяві бачив два хрести…

Був Ярополк на київськім престолі,
Свенельд його щоденно зустрічав.
І приховавши почуття та болі,
За ним ходив підступний, мов удав.

Бо він давно свою побачив жертву,
І добре знав – ще прийде його час…
І князь древлянський мусить люто вмерти, –
Про це сказав йому таємний глас.

А Ярополк відмахувавсь від нього,
Коли Свенельд хвалив древлянський край.
Та князя заманила ця дорога,
Що привела до пекла, а не в рай.

Зійшлися вої у смертельнім герці,
Над полем закружляло вороння…
І туга каменюкою на серце
Лягала багатьом посеред дня.

Не встояла Олегова дружина,
І кинулися вої – хто куди…
Неслася через міст людей лавина,
І поміж ними князь, як смерть, блідий.

Іржали коні, як зривались з мосту,
Кричали люди, падаючи в рів.
Була там смерть хазяйкою – не гостем,
Тримаючи косу напоготів.

І князь Олег у рейвасі людському
Всю ніч лежав, немов звичайний смерд.
Топталися по ньому ще живому,
Як зупинилась біля нього смерть.

Не взнати, що вона його спитала,
І не почути, що князь відповів.
Немов людина, застогнав десь чалий,
А князь прошепотів лиш кілька слів…

3

Згадав уранці Ярополк про брата,
Бо раптом голос крові він почув.
Шукав Олега скрізь, немов затятий,
В його душі, мабуть, відбувся зсув.

Умить гора ворожості змаліла
Й пропала зовсім, ніби й не було.
Він щиро каявсь, але запізніло, –
У древі роду – зяяло дупло…

І кидавсь Ярополк на всенькі боки,
Допоки в серці вистачило сил.
Знайшли Олега в полудень високий –
Аж під горою захололих тіл.

Заплакав князь над князем – рідним братом,
У розпачі припавши до грудей.
А віддалік стояв Свенельд пихатий,
Сховавши радість у глибінь очей.

"Це ти хотів Олегової смерті!..” –
Від болю стрепенувся Ярополк.
Свенельд мовчав… "Скоріше б, княже, вмер ти…” –
В’язав думки, бо не хмелився толк.

Земля древлянська прийняла Олега,
У Вручиї похований був князь.
Над ним схилились вічні обереги,
А в синім небі пролітав свіязь…
1997

Зб. "ДРЕВЛЯНСЬКИЙ КНЯЗЬ"

Додав: Beatus (07.11.2011) | Автор: © Іван РЕДЧИЦЬ
 
Розміщено на сторінці: Збірки поезії, поеми, Вірші про друзів, Редчиць Іван

Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:

Переглянули твір - 3284 чол.
 
  
  у Вас # закладок

Автору за твір:

 

Ключові (?): сивокоса, Дозволь схилити серце і чоло., Моя древлянська земле

Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 4
avatar
1 Roksa • 21:40, 07.11.2011 [Лінк на твір]
Серйозна і велика праця,п. Іване! Глибока історична розвідка Вам вдалася: читається легко і цікаво, колоритно в образах.Дякую за можливість це читати! hands hands hands hands hands
avatar
2 Pylyp • 22:40, 07.11.2011 [Лінк на твір]
Неперевершено!
Проте перша частина трохи затягнута... Можна було б частку виділити в окремий патріотичний вірш. Це моя думка.
hands
avatar
3 Asedo1949 • 23:08, 07.11.2011 [Лінк на твір]
Прекрасно! Переповнена емоціями. Схиляю голову! respect hands hands hands hands hands
avatar
4 Beatus • 03:52, 08.11.2011 [Лінк на твір]
Дякую! :-))


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ComForm">
avatar


ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")
ruhlyvy: Кожне слово в цьому тексті - гірке, але повністю правдиве!

leskiv: Єдине, що залишилось в українців зараз, це - віра в Господа. Наші "друзі" знову вже вкотре зрадили нас.

leskiv: Оптимістичний, життєстверджуючий вірш. respect



     


Форма входуу
ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ: Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com


НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz