Сила слів.

відразу пригадалося літо і мій маленький монологі ні про що:
Дуже чудовий, теплий вечір, на шкірі відчувається тепло літнього вітерку і промені запливаючого за обрій сонця.Відчувається такий спокій, тут, майже на краю світу,де тривожать стан ледь чутний спів маласенької пташки і думки, думки про щось глибоке, про життя, про людей які мають для тебе значення, про людей, котрих ти любиш, котрих хочеш бачити поруч...мимоволі ти розумієш, що ці думки починають впиватись в твої очі і так ріжуть-так ріжуть, що стримати сліз майже неможливо, і ось відчувається, як по щоці запекла срібна сльозинка, в котрій відображається вся людська душа...От і вечір здається став прохолоднішим,раптово з"явилась потреба, в міцних обіймах, котрі здатні зігріти, зтерти ту срібну сльозу зі щоки соїм необережним поцілунком...Таке відчуття наче в цих обіймах має перевернетись весь світ і стане ще тепліше, комфортніше, затишніше...