Іде мовчазний
мандрівник. До темності світу
не звик. Веде його страж
суховій. З країни
вертаються мрій. «Я - сам, тепер сам, тепер сам. Для долі своєї
став пан». І скраплене жалем лице… За що йому, Боже,
таке ? Хода розсікає
туман, Розвіює біль
свіжих ран. І постать сутула,
сумна. Ось знов набігає
сльоза. «Ти мій, тільки
мій, тільки мій. Єдиний, коханий…
Зумій…» Прокручує пам’ять
німа Останні почуті
слова. Розлуки схиляє
тягар. Без неба, без
сонця, без хмар. Все важчає,
важчає крок. Сліди замітає
пісок. «Згадай про
найкращий свій день, Як небо співало пісень, Як взявшись за
руки ви йшли В незвідані щастю
світи». *** Зникає чужий
мандрівник. До темності світу
не звик. Позаду йде страж суховій. В країну вертаються мрій. ….
|