Більше десятка років перелічено, відколи я не дідова онука. А плин життя у пам’яті стирає реальні обриси живих колись людей. Я пам’ятаю діда працьовитого, з умілими завзятими руками і пам’ятаю звук його пісень. О, ті пісні повстанського живого незламного квітучого народу! Були вони моїми колисковими і стали вже моїми заповітами. Пам’ятаю дідові турботи, пам’ятають люди його поміч, пам’ятають зведені ним печі вдалий хист тих дідусевих рук щоби потім, коли й він помре вже, випікатись запашним хлібам. Пам’ятає сад в своїх деревах дідове прищеплене натхнення до цвітіння і рясних плодів. Пам’ятають землі щедре жито, як він його сіяв на врожай. Пам’ятають на полях покоси виточені дідусеві граблі. Не пам’ятає ранок його сну. Не пам’ятаю я його усмішки. Дід чекав останньої весни і помер таки, таки зимою… Було мені років може з десять. Зазирнула в дідову кімнату. Вже не пам’ятаю його слів… Дідо взявши в руку спіле яблуко, простягнув те яблуко мені. І отак бездумно чи бездушно, мовивши «не хочу» я пішла. Дід лежав уже на смертнім ліжку. Ну хіба мені було це ясно? Ну хіба тоді я розуміла, що він мене любить і лише в силу тої твердості епохи не личать діду про любов слова? Тепер я розумію оте яблуко, Боже, це було уже не яблуком! Була це спіла наче плід любов, про яку дід так і не зміг сказати …
Діду, якщо ви чуєте, якщо ви мене зараз чуєте, простіть мене, що я не взяла того яблука.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
