Ти цілувалась з вітром на світанні...

Ти цілувалась з вітром на світанні.

Ховались ви обидва серед жита.

І пристрасно так, нібито востаннє,

він плечі обіймав твої відкрито.

Ось бачу гру його з твоїм волоссям,

але чомусь нітрохи не ревную.

Спокусник вміє заплітати коси?

Я в нього цю науку опаную.

І щоб він не казав тобі на вушко,

чи заглядав в блискучі оченята,

чи кликав за коханку чи подружку –

не матиме цей звабник-вітер свята.

Бо підхоплю любов свою на руки,

щоб десь у житі зникнути до ночі.

Послухай, мила – серце вже не стука.

Воно тремтить...

Бо знов кохання хоче...