Показився шалений дід,
Як журавель весну преніс,
Кричав і плакав зимі в слід,
Бо вмить швидесенько обліз.
Ходив невидимий дідок,
І часом сяде на пеньок,
Бо там прекрасний холодок,
І можна житти без морок.
Та на однім отім пеньку,
В чудеснім милім холодку,
Бути цілий день не можна,
Мить така буде тривожна.
Сонце вміло повернеться,
І промінці сягнуть пенька,
Дідок цей вміло вмить тіка,
Бо наздогна його біда.
Біжить нещасний дідуган,
Весна для нього,як Афган,
І б'ється,мов із тих кайдан,
І хай пірне у океан.
Та океан не помага,
Не хоче він цього старця,
Бо болю вміло завдава,
Хоч схожий він і на митця.
Зима його вірна сестра,
Житло йому завжди дава,
Малює він ці ескізи,
Не пакує вже валізи.
Треба було спакувати,
Уїзджати й утікати,
Туди куди пішла зима,
У сани сісти не спіша.
А дід той мучиться, тече,
Листи й прохання зимі шле,
Каже,не витерпить,умре,
Мороз з весною не живе.
| 
у Вас 
1
Ага 
