Показився шалений дід, Як журавель весну преніс, Кричав і плакав зимі в слід, Бо вмить швидесенько обліз.
Ходив невидимий дідок, І часом сяде на пеньок, Бо там прекрасний холодок, І можна житти без морок.
Та на однім отім пеньку, В чудеснім милім холодку, Бути цілий день не можна, Мить така буде тривожна.
Сонце вміло повернеться, І промінці сягнуть пенька, Дідок цей вміло вмить тіка, Бо наздогна його біда.
Біжить нещасний дідуган, Весна для нього,як Афган, І б'ється,мов із тих кайдан, І хай пірне у океан.
Та океан не помага, Не хоче він цього старця, Бо болю вміло завдава, Хоч схожий він і на митця.
Зима його вірна сестра, Житло йому завжди дава, Малює він ці ескізи, Не пакує вже валізи.
Треба було спакувати, Уїзджати й утікати, Туди куди пішла зима, У сани сісти не спіша.
А дід той мучиться, тече, Листи й прохання зимі шле, Каже,не витерпить,умре, Мороз з весною не живе.
|