My own Darling Boy!

     Сьогодні в читальній залі на диво гамірно. Дивні люди! Замість того, щоб насолоджуватися морем і сонцем, чудовою погодою, якою нарешті нагородив нас мінливий травень, вони сидять тут. Чи може вони вирішили також втекти від людей, загородитися від цього світу якоюсь книгою, щоб ніхто не прочитав страшної таємниці їхньої душі: "Самотність". Ні, все набагато простіше. Сесія скоро.
    Відклавши подалі ворох підручників та наукових журналів, відкидаюсь на спинку стільця і заплющую очі. Правила, методи, концепції, горизонти досліджень, стилі, жанри, тропи... В голові невпорядкований потік термінологїі, як потрібної так і зайвої. Роботи ще багато, а працювати вже зовсім немає сил, чи скоріше не хочеться... На вулиці так тепло і по-весінньому гамірно. Але мені вистачає того проблиску сонця у віконному склі і відображення неба в екрані мого ноутбука. Виключаю його... Захотілось раптом чогось живого, жовтаво-старовинного, з цим неповторним ароматом старого паперу. Йду до полиць. Око одразу натрапляє на улюблене ще з дитинства прізвище - Уайльд. Дивно, цю книгу я ще не бачила. Ніколи не могла уявити, що тексти мого улюбленого естета Оскара можна загорнути в таку невиразну темно-коричневу обкладинку. Беру до рук, назва латиною - "De Profundis". Із глибин... Що це може бути? Розгортаю, оминаю передмову, читаю перші рядки і від раптового осяяння руки не втримують книгу, вона з гуркотом падає додолу. Поспішаю підняти, доки не помітила сувора бібліотекарка, записую на свій номер і перечитую ще раз перші два слова:
"Любий Боззі!"
    Невже це та тюремна сповідь? Невже вона нарешті потрапила мені до рук? А це звертання... Я десь чула його... Це ніжне, просте звертання, таке щире, таке відверте, в кожному звуці його захована Любов! Англійською - Dear Bosie...
    ...Його звали Альфред... Це був вродливий хлопець, здається, поет-початківець, з шалено-блакитними очима та чуттєвими губами, які випромінювали прагнення насолоди. Він звертався до мене просто - pretty little Darlie. Боззі часто гостював вдома у містера Уайльда, на Тайт стріт, куди я, на прохання батька, приносила замовлені з нашої крамнички книжки. Я тільки один раз розмовляла з містером Уайльдом. Він запитав, як самопочуття в мого татуся і чи не могла б я передати йому замовлення на деякі книги з Парижу. Я не змогла одразу втямити, про що він мене питає, бо була зачарована цим м'яким, оксамитовим голосом, великими чоловічими долонями, старанно доглянутими, і очима, то сірими, то блакитними, в залежності від того, як падало на них світло. А коли зрозуміла, що він вже в п'яте намагається мені щось сказати, почервоніла і вимовила, тремтячим голосом: "I'll tell my father about your request..." Потім швидко втекла, заливаючись сльозами від сорому. І чого я могла злякатися? Мені вже 18 років, а я й досі не навчилась розмовляти з дорослими!!! Господи, як же я любила книжки містера Уайльда, мого любого Оскара! Я плакала над красою його казок, я заздрила, шалено заздрила всім, хто може йому відверто сказати про його геніальність. Я ж не могла! Ту фразу, яку я ретельно готувала кожного разу, як збиралася йти на Тайт стріт - I am delighted with your fairy-tales, Mr. Wilde, thank you very much for such a pleasure - я одразу ж забувала, як тільки відчувала на собі його погляд! Зустріч з ним була мені рівною зустрічі з янголом. А ми ніколи не кажемо своїм янголам те, чого дуже прагнемо сказати...
    ... Читаю далі рядки сповіді, пожадливо ковтаючи кожне слово. Шокує все - від детального опису сварок, до філософських роздумів над власним падінням. Рядки про 13 листопада 1895 року. На очі мимоволі набігають гарячі сльози, відраза до натовпу. Я ще раз, з мазохічною впертістю перечитую ці жахливі слова: "...коли мене переводили з одної в'язниці в іншу, я був виставлений на наругу перед натовпом і відчув нечуване приниження... " Дивні відчуття душать мене... Я закриваю очі, повторюючи ці рядки наче мантру...
    ...Я серед натовпу на цій клятій залізничній станції. Вже досить холодно, починається дощ. Намагаюсь продертись вперед, шукаю поглядом, тремчу від сліз, не можу його побачити за кількістю людських голів. Ось він! Там! З конвоєм і у в'язницькому одязі. Руки... його руки скуті залізними наручниками. Як насмілились скувати його руки??? Він не втече від вас, сліпі примари англійського пуританства, він надто вищий за це! Натовп. Вони почули його ім'я і тепер зайшлися несамовитим реготом. Неначе сам сатана вийшов поглянути з пекла на свою іграшку і тепер шалено радіє, що забавка вдалася. Я продовжую прокладати собі шлях до нього. Я майже досягла мети, подерла сукню і плащ, десь загубила капелюшок, волосся розтріпане, обличчя червоне від гніву і сліз. Мені здалося, що мій Оскар помітив мене, я кричу до нього: "Mr.Wilde! I'm here! It's me, Darlie Rite!!! I'm here to cheer you up!" Мої слова губляться в гомоні натовпу. Ні, він не бачить мене... Хтось штовхає мене у спину і я падаю на коліна. З відчаю я кричу несамовито: "It’s me! Darlie Rite! Darlie Rite!!!!" Він чує останні слова і повертає голову в мій бік, я встигаю підвестись, наші очі на секунду зустрічаються, але він дивився наче крізь них... не впізнає... Його садовлять у вагон. Я залишилась не поміченою, але в серці ще є надія... Рішення приймається з блискавичною швидкістю: я їду за ним у Рейдінг!
    На колінах благала начальника в'язниці впустити мене до нього. Він заспокоїв мене, попрохав почекати кілька днів. Обіцянку він не виконав, лише викликав мого тата, який силоміць відвіз мене додому. Мені не дозволили навіть лишити Оскару листа, в якому я писала, що була на всіх його судах, їздила за ним в різні відділки та в'язниці, але мене жодного разу не пускали до нього і навіть не повідомляли про мої візити. Кожного разу додому мене забирав тато, потім замикав мене в кімнаті, кажучи: "I'll cure you from too sentimental and crazy ideas like that!". Я знову тікала, але все марно. Я писала, що не звинувачую його ні в чому, бо як можна судити "love, that dare not speak its name". Як можна звинувачувати захоплення тими шалено-блакитними очима і вустами, які прагнули насолоди? Я писала, що люблю вже саме те кохання, що буду чекати скільки треба і перша зустріну його біля воріт в'язниці. Тато прочитав лист і вперше, за все своє життя вдарив мене, назвавши "immoral stupid girl". Forgive me, daddy, but I shall wait for my dearest of all geniuses in any way.
    ...Дочитала сповідь до кінця... Я знала це, я бачила все що, було там написано на власні очі. Це відчуття проникло в мою душу, пам'ять і не відпускає, труячи спогадами Дарлі Райт, якої, можливо, ніколи не існувало в реальному житті. Але звідки тоді я все це пам’ятаю? Це щось на зразок столітнього дежавю? Як це так! Але ж я точно знаю, що Дарлі дочекалась його, але не змогла зустріти, не пустив тато. Я знаю, що їй вдалося приїхати в Париж лише через три місяці по його смерті. Це вона ридала, так, точно вона, лила сльози біля його надгробку, дорікаючи собі, що вона знов не встигла! І вона буде єдиною з його найвідданіших друзів, про яку він так і не дізнається. Дарлі, люба Дарлі! Pretty little Darlie!... Голова йде обертом... треба заспокоїтись... Просто багато емоцій, багато роботи... Яка Дарлі? Вона - лише витвір моєї уяви. А ці спогади – маячня, що пахне психоневрологічним відділенням, діагноз - шизофренія. Відкладаю книгу... Треба йти додому, вже сьома, читальна зала зачиняється.
    Лист, адресований не мені, а тому, кому я шалено заздрю вже протягом сторіччя. Це рядки про те, що не вмирає навіть через тортури долі, про те, що варто зберегти в своєму серці кожному, про те, що Краса – одна з найвищих цінностей людства. В пам’ять того, хто зачарував моє серце словом написана ця невеличка історія хвороби на голову. Sincerely yours, Darka.

   My own Darling Boy,
   I got your telegram half an hour ago, and just send a line to say that I feel that my only hope of again doing beautiful work in art is being with you. It was not so in the old days, but now it is different, and you can really recreate in me that energy and sense of joyous power on which art depends.
    Everyone is furious with me for going back to you, but they don't understand us. I feel that it is only with you that I can do anything at all. Do remake my ruined life for me, and then our friendship and love will have a different meaning to the world.
    I wish that when we met at Rouen we had not parted at all. There are such wide abysses now of space and land between us. But we love each other.
    Goodnight, dear. Ever yours,
    Oscar