ЖНИВА

М.А.

Багато  нас.  Ми  всі  --  женці  і  жниці.
Ми  вийшли  в  поле  --  хоч  нема  йому  кінця...
Серпів  щербатих  наших  гостра  криця
Стинає  весело  тоненькі  стебельця.

Ми,  як  горох,  розсипались  по  ниві  --
Ми  жати  мусимо,  бо  вже  прийшли  жнива.
Співаємо...  --  та  все  якісь  журливі!
Дивись-но!  --  перший  ключ  над  полем  проплива.

Вже  не  вернутись  нам  назад  по  стернях  --
Чи  залишилось  в  дзбанах  глиняних  води?..
Ми  обрій  бачимо  --  якийсь  химерний!
Серпи  дзвенять,  і  ми  поволі  йдем  туди...

А  хтось  за  нами  крутить  перевесла
І  наше  жито  міцно  зв`язує  в  снопи.
Чиясь  рука  їх  вже  й  до  купи  знесла:
Копа  стоїть.  --  Якби  іще  хоч  з-півкопи!..

До  наших  рук  тендітно  никнуть  квіти.
Серпи  звиваються  по  стеблах,  як  вужі.
Стомилися.  --  Спинитись?  відпочити?  --
Ще  кілька  пОстатей,  та  й  ляжем  на  межі.

А  за  межею  --  вже  не  наше  жито.
Хай  інші  жнуть,  а  ми  собі  спочинем.
Бо  зможем  двері  в  Вічність  одчинити
Он  тим  ключем,  що  в  небі,  --  журавлиним.