Бачення поезії - ТІЛЬКИ ЦЕЙ ДЕНЬ

Я пам'ятаю ці уривки.
Дитинством звалися колись.
Старенькі, кольорові ці картинки.
І є багато, що вже вицвілись.

І слабо згадую дні росту.
Що так активно я прожив.
І слабо згадую, бо просто
Я тільки цей день залишив.

І вижимаю сік із нього.
Нектар думок і відчуттів.
Бо маю спрагу лиш до цього.
Я роблю все як і хотів.

Прокинулась в мені душа митця.
Прокинулась ця спрага неземна.
Тепер давлю я сік для себе і Отця.
Видавлюю усе й чекаю наступного дня.

Вже не важливо, що тут було.
І не важливо, що колись буде.
Лиш, щоб це слово тут прожило.
І своє місце враз знайде.

Для мене поезія перш за все це те, що відчуваю. Це виливання того, що назбиралось у душі, серці на папір. Один раз розмова з Богом. Інший самокритика. А ще промова до тієї людини, яка стала джерелом натхнення. Багато чого, що не можу сказати простими словами виливається у вірші. Та суть поезії у її щирості і відкритосі. Тільки ти прочитав вірш комусь і слова зачіпають щось делікатніше, ніж наш буденний світ. Поезія живе, але світ від неї тікає.

День за днем

Куди ж усе котиться?
Хто Богу ще молиться?
Хто бачить кольорові сни?
Мені ти розкажи.

А голова і повна, і пуста.
Як цілувати твої уста?
Як обіймати тебе за плечі?
Ти поясни мені.

Нащо ненависть і кохання?
Нащо тобі мої зізнання?
Навіщо зустрічі чекаю?
Лиш один Бог знає.

Маю надію, що об'єктивно виклав свою думку.