ПОЛОВИНКО, ДО МЕНЕ ОЗВИСЯ!

Ліхтаря ореол,

неприродно блищить як корона,

Ріжуть гострі кінці,

Своїм лезом розбурхану ніч.

Я у стінах не можу,

до купи:напруженість, втома,

Мене в путь веде осінь,

що зіткана із протиріч.

Ніби маятник промінь:

гойдається вправо і вліво,

Під ударами вітру,

Постійно скрипить на свій лад.

По наївності думав,

уже призабув і згоріло,

Сірим попелом згадки,

Лягли без повернень назад.

По алеї у дощ,

я доходжу до тіней і світла,

Мимо лавок зелених,

де ножем хтось вписав імена,

У химерах дощу,

уявляю тебе серед літа,

Хоча знаю, на жаль,

що повернень у липень нема.

Нахилились понуро

і верби над ставом в тумані,

Там де вдвох натоптали

у спеку стежин до води.

Ми були у раю,

дні згоріли в багатті останні,

і востаннє удвох,

нам не буде повернень туди.

03.10.10.

Це як, продовження мого?