Десь в небутті таївся дивний острів, Де всі відомі Почуття людські були: Там Радість й Смуток, Пізнання й Кохання… Стрічали ранок та ховались від пітьми.
Та раптом острів поглинає хвиля, Останній клаптик поринає в океан – Усі на кораблі свої спішили, Щоб не загинути в неславі там.
Кохання ж випадково забарилось, Бо Почуттів палких єднання стерегло, Та лиш коли відчуло неминучість, – Благати допомоги почало…
Проходить мимо корабель Достатку Кохання слізно його просить врятувать Вантаж коштовний переповнив трюми Між діамантів місць не відшукать!
Благало інший корабель – Гордині, Що досконало водами шумить… Але у відповідь воно почуло «Гостей я не чекаю в таку мить!»
З благанням допомоги і до Смутку Звернулося Кохання в цей момент, Та знову не отримало підтримки, Хоч страшно було розбиватись вщент…
Повз острів швидко пропливала Радість Та в захваті веселих клопотів своїх Не помічала ні його звертання, А ні благання відчайдушний крик…
В тумані раптом проростає голос «Іди сюди мерщій, Кохання, до скали!» Дав порятунок йому дивний Старець По хвилях вивів ніжно із імли.
Кохання ж знову раптом розгубилось: Він не сказав хто є, імення не назвав… Невже це все йому лише наснилось? Життя ж тоді йому хто врятував?
«Це Час!» – повідало знавець-Пізнання. Лиш Час достатньо зрозумів життя Лиш Час пізнав усю вагу Кохання – Щоб повернуть його із небуття!
Кохання ж без взаємності, як мертве І його доля неприваблива й сумна. Даруючи ж чекаєш безумовно, Що дар твій зовсім не дарма.
Відчути радість світлу поєднання Душі і тіла, єдність розуму й сердець! Та Почуття, що кинуті в безодню Потраплять під терновий лиш вінець…
Як що ж Кохання подароване людині, Котра не прагне тих казкових снів, То це лиш Час підступно погубити За те що він тебе кохати научив.
Кохання без взаємності й розради – Це мазохізм й садизм в самім собі. Бо задоволення знаходиш у стражданнях, Обман приносиш Почуттям і біль.
Коли ж ти врешті усвідомиш – Стає жахливо гірко на душі. Таке Кохання – це руйнівна сила Бо Почуття погубиш і чужі...
Кому ж потрібні всі оці страждання? Цим коштом і кохання, і любов? Щоб Всесвіт злобно похитнувся – Від нас у простір віджахнувся знов!
Шпурляє душі у самотні смерті! У темне й непомітне небуття Кохання ж щире – противага жаху, Кохання – це єднання і життя!!
Як люди в шторм тримаючись за руки Щоб їх не роз’єднало у путі Зливається в одне душа і тіло, Тримає міцно ланцюгом в житті.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
