вірую...

Але, поглинаючи, прірва суєт
Здатна послабити силу тенет,
І ти, поринаючи десь у глибінь,
На мить зазирнеш у небес височінь.

Почуй легіт вітру і наспіви хмар,
Відчуй промінь сонця. Не бійся тих чар.
Не бійся зробити якесь відкриття,
Знайди усі барви простого життя.

А зміни – то гості людської гостини,
Приємні, не дуже. Життєві світлини –
Добірка гірких і щасливих хвилин.
За те, що живу – доземний уклін!

-2-
Збігають не миті, спливають віки.
У книзі, як завжди, звичайні рядки,
У віці людини – простий плин життя,
У кожної долі своє майбуття.

Збігають хвилини, не стишують біг.
Усе, що довкола, – нестримний потік!
Напруження, розквіт, і згасла свіча.
Людина, природа – єдині. Хоча...

Істота людська – це творіння вінець,
Довкілля для неї – наче гонець.
У нього новини – звичайні знання,
Для розуму, тіла, серця вбрання.

Знання, наче крила, тягнуть у вись
Чи каменем просто летиш ти кудись.
Цей рух передбачено. Серед століть
Книга твоя ще незнана лежить.

Можеш ти завжди побачити в ній
Розклад детальний життєвих подій.
Здатна, звичайно, істота людська
Доповнити дані котрогось рядка.

А, може, насправді людина – коваль
Щастя свого. Не знаєм, на жаль.
Збігають не миті. Спливають віки,
Цупко тримають таїну листки.
-3-
Кажуть, що віра долає усе,
Надію на краще у собі несе.
Кажуть, надія очищує шлях
На невідомих життєвих стежках.

А віра, як зброя у безнадії!
Вона непідвладна життєвій стихії,
Де горе і відчай – вельможні пани,
Журба і розпука – дві рідні сестри.

Життя потопає у вирі вагань,
І небу аж лячно від наших благань.
Наскільки нещира віра твоя,
Настільки далека та мрія-зоря.

«Отримаєш ти та й по вірі твоїй» –
Стверджує Книга. Хай сотні надій
Для вас недосяжні у цю саму мить,
Віри своєї повік не губіть.