І дні розтягнуті, мов гума, Й безсонні ночі без світань. А ще полита щедро сумом На підвіконнику герань. Німа прокурена квартира, Немов безлика звіра кліть. Летить під стелею сокира І стіл неприбраним стоїть. Забуті в спішці мертві речі, Чи вмить повернені борги, - Перебираю кожний вечір На самотині від нудьги. В минуле отвору не бачу, Майбутнє з клаптиків крою. Але від болю не заплачу, Не загуляю, не зап’ю. І дні безбарвні, і ніяких Ночей безсонних каламуть, - Я постараюся всіляко На зло тобі скоріш забуть…
Чому Катю? Вона просто почала мені нагадувати про такі речі. які я ніколи не забував і неодноразово використовував при необхідності. А тут таке запитання? Ось жартома і відповів юнці перше, що прийшло на думку. Щось не так?..
Вашому ліричному герою так самотньо... Не знаю, що в грудях ношу: Чи душу, чи зболену виразку? Але з кінцівки видно, що вихід у нього все-таки є. Мені здається, у цій поезії ви привідкрили власну душу, а ліричний герой всього лише для читачів. Хай буде так!
У самої душа наодинці, А мою добрим словом втіша. Незнайома людина в хустинці, Проте, рідна і щира душа... Дякую, Катю, за небайдужість до змісту вірша.
Мене забути?.. Ні, мене - не зможеш. Закриєш очі - й повернешся знов У ту любов, на дивну казку схожу, Й чомусь так мало схожу на любов... У ній мені даруєш дивні квіти, В ній - райські птахи, й буря не шумить. І, мабуть, дуже важко зрозуміти, Чому так серце болісно щемить.
Мене забути?.. Господи, навіщо? Є помилки, та досвід благом став. Нехай це сон, та сни бувають віщі, Бувають сни, мов спалахи заграв. Стежками літа ходить осінь тиха, Та я давно у літо не ходжу. Не можеш захистить мене від лиха? Скажи: "Про тебе згадку збережу".
Мене забути?... Ні, мене - не станеш. Спинись на мить, наївносте свята! Тебе не називаю я "коханий", Бо збайдужіли серце і уста. Більш спогадів твоїх не розтривожу. Церковний дзвін прозорий, мов кришталь. Колись була на дивну казку схожа Твоя любов. Лише твоя, на жаль...
Тебе забути? - Ні, не зможу, І покохать не зможу теж. Ти на СВІТАНОК мені схожа І небо сонячне без меж. Тебе забути? - СВІТ далекий, А ти на відстані руки. Очей твоїх летючий клекіт СВІТЛИНІ бачу завдяки. Тебе забути? - Ні, звичайно. В передчутті нових доріг Про це мовчать, але ти, знай-но, Що йду до інших за поріг... Тебе забути? - Марна справа. Я так надіюся усе, - Строфу класичної ОКТАВИ Мені СВІТАНОК принесе. Не хочеш слів? - Моє мовчання Розкаже більше ніж слова. Чекати буду на СВІТАННЯ І щиро вірити в дива!..
Говорити мене не примушуй, Коли я соромливо мовчу. Не зумів обігріть чужу душу, А свою лиш обпік досхочу... Дякую, Михайле, за віршований коментар. Приємно здивувала твоя небайдужість, чоловіча підтримка. Гарні коментарі нам вдаються, коли хочеться вірити в написане...
Вікоре, можна позаздрити Вам у тому, що маєте завжди гарні ідеї для віршів і від Ваших віршів віє таким теплом і добротою. А Михайло написав гарний коментар (щоб він так вірші писав! Ух!!!)
Дуже глибока філософія кожного слова і думки , відразу все і не збагнеш треба перечитувати .
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
1
А вірш гарний, мені сподобався дуже. Коментар Октави також. Надихнули обоє
