Вінок Купальський в темнім лісі

Згубила, мабуть, доля на дарма…

У папоротнику влучно заховавши,

Кохання Квітку так і не знайшла.

Батьки мене знайшли тоді, напевно,

Мабуть  такий від Неба жарт:

В цю Ніч прийти у світ, на Землю –

Такий от мій життєвий фарт…

Можливо, я чомусь і не шукала –

А чи Вінок Кохання мені доля не дала,

А що, якщо це лиш тому насправді,

Що Цвітом Папороті я сама була…?

Мені вінками вже не уквітчатись –

Сплили давно в долини ті річки,

Де можна щастя й долю виглядати,

У мрії нові ще вплітаючи стрічки…

Вінок Весільний гідно відносила

Та на Престол Церковний віддала,

Хоч Небо щастям справді обділило,

Та наказало: «Йди життям одна!»

Вінок Різдвяний готуватиму щороку,

А поминальний на могили віднесу,

Щоб син й батько були оберегом –

Мою глушили, щоб мелодію сумну…

Вінок Безсмертя я плету ділами,

На ньому свічка, догораючи коптить,

Мій крик душі, сплітаючись словами,

В сумні пісні вкладатись не спішить…

Ще не один сплету Вінок Надії,

Де Віра і Любов вквітчають світ,

Щоб не спливати у глухі глибини,

Якщо й короткий накує зозуля вік…

Лишень би довше справді не тонули

Мої думки в бездонній глибині,

Щоб Ангели мене постійно чули

Коли й душа уже не буде на землі…

6.07.2018

#поезія_Іванна_Осос