Чому життя таке підступне?..

Чому життя таке підступне?..

Кохання, ніби вірус злий,

Пронизує і душу й тіло

Хоч розумію – ТИ ЧУЖИЙ...

Чужим не може бути Сонце,

Хоч світить не лише мені...

Чужим не може бути вітер,

Хоч не одна я на Землі...

Чужі дощі..., сніги..., морози...,

Тумани й навіть небеса...?

А де ж воно – МОЄ НАСПРАВДІ?...–

Невже лиш в серці пустота...?

Я безталанною родилась

І невезучою зросла...

Тому, напевно, я навчилась

Як в душу не впускати зла...?

Бо, як природа, що в морози

Затихне й ніби просто спить,

З весною сонце зустрічаю

І серце полум’ям горить.

Кипить в мені жага бажання!..

Бурлить душа, як ураган!..

Бо знов прокинулось кохання –

Густий розсіявся туман...

Туман, котрий вказав дорогу

На  путь, що ним ступаєш Ти!

Я щиро вдячна долі й Богу,

Що допоміг Тебе знайти!..

Можливо, знову це помилка,

Можливо, марево, дурман...?

Та я жива і хочу жити

Хоч небезпечний цей обман!..

Можливо в цьому Божа Воля,

Призначення..., життєва роль...,

Щоб знову й знову прокидатись

І не згасав душі вогонь...?

Не кожному судилась доля –

Сім’я..., стабільність без турбот...

А я ж на світ оцей з’явилась,

Щоб шлях долати до висот!

Щоб, ніби свічка, що згорає,

Теплом укутувати всіх...

Так і життя моє минає

І час на місці не стоїть...

Я не дозволю смутку й горю

Очей торкнутися моїх!

Свій шлях пройду крізь „терни” гордо,

Щоб відродити радість й сміх!

Щоб кожну мить ділитись щастям,

Щоб дарувати всім тепло!... –

Раз не судилося кохання,

То щоб і лиха не було!!!!