Якось Ігора циганка щось питати стала, Потім точно, як реп'ях, до нього враз пристала. Той плете додому ледве, щось під ніс бурмочить. А вона вчепилась в руку. Теж своє торочить. -Позолотиш, любий, ручку,- я тобі відразу. Що було, що є, що буде, чисту правду скажу. Так пристала, що й не пустить. Ні на пару кроків. Треба дать якусь копійку. Досить мав мороки. Вишкріб трохи копійок. Чого таке жаліти. -Ну, кажи, стара, швиденько, що мені там "світить"? Та глядить на копійки і тихо каже: -Що це? За такі мізерні гроші світить тільки сонце...
|