Історія буття

Ніч... Темінь... Двоє у кімнаті...

Вона сидить тихенько на канапі,

А він засмучено міркує, що сказати,

Своїй супутниці у тиху мить...

Думки літали десь надворі,

Він все ніяк не міг додати волі,

Щоб хвилювання мати на контролі,

Й мовчання сенс розвіяти скоріш...

Та враз здригнувсь, бо тишу небуття

Зламала та, єдина, яка зробила радісним його життя,

Вона промовила: “Ти мене любиш?”

І знову тиша темінь сповила...

Він відсахнувсь від трансу забуття,

Ступив лиш крок, і відповідь: “Як ти, то й я...”

Це по–дитячому звучало,

Та в дівчини серденько калатало,

Немовби доля там стояла

І все питала: “Ти моя?”

ДівчИна після довгої розлуки,

Що гордістю спричинена була,

Усе терпіла серця муки,

Життя мабуть би віддала,

Та принципу дівочої науки

Переступити не змогла.

Тепер мовчала вже вона...

Він став навколішки – дівчина очі відвела...

Десь втратилась невпевненість колишня,

Він підхопив її і крикнув: “Не миле без тебЕ життя,

Ти розумієш, що слова тут лишні,

Не хочу чути твого каяття,

Ти, люба, перша і остання,

Яку кохав, кохаю і кохатиму вже вічно я!”

ДівчИна кинулась в обійми...,

І відбулась історія буття...

Ніч. Темінь. Двоє у кімнаті...

Вуста до вуст, рука в руці,

І лише тіні на канапі,

Сплетіння ніг, а срібні промінці

Від Місяця проникли нишком в хату

І дзеркалом відбились на дівочому лиці.