Чи ти лишишся поруч мене один,
Коли затихне галасливий спомин,
Коли усім не вистачить їх сили,
Хоча прощення ті навколішках просили? Чи ти лишишся, коли тиша зведе розум,
Пошук спасіння вже припинить сильних форум,
Чи будеш просто ти руку мою тримати,
Допомагати власних слів не забувати? Коли всі підуть і їх кроки в далі стихнуть
Коли не зможу голосніше вітру крикнуть
Не відчуватиму присутності твоєї
Не розумітиму важливості всієї. Ти і тоді дивитимешся в очі,
І перестанеш помічати довгі ночі
І нерухомість не лякатиме і сльози
Заміниш на розквітлії мімози. Усі не лише підуть, а забудуть
І моє ім’я в плині часу бистрім згублять
І запиляться мої записи, струхліють,
Сторінки в зошиті погнуться й пожовтіють. Коли я перестану впізнавати,
Дрібниці людяності в тобі помічати,
Можливо, по-другому називати,
Життя на мене будеш витрачати? Я просто хочу знати все напевно,
Не мучити обох зовсім даремно,
Лишишся тоді, коли серце не заб’ється,
Й моя душа не знано куди унесеться? Чи і тоді ти не злякаєшся до смерті
Чи не шукатимеш шляхи короткі й легкі
Чи зможеш врятувати попри біль
Не дати зруйнувати чужих мрій. Залишся, я прошу тебе, май мужність
І вималюй в відтінках сіру будність
Не йди як всі, не кидай в невідомість
Зітри з повік блискучу ту солоність.
| 
та
у Вас 
0
