Не знаю, чим ти мене так приворожила.

Не знаю, чим ти мене так приворожила,

Прекрасним ликом, може, поглядом небес,

Але до цього часу б’ється серце в жилах,

До зараз я кохаю тебе, мила,

Навічно, мабуть, я душею й тілом твій увесь.

             Якими травами мене ти привернула?

             Скажи, яким ти словом звабила мене?

             Ти ж просто зникла, закохала і забула,

             Ти, наче сон, приснилась й промайнула,

             А я і досі сплю й боюсь, що сон мине.

Ти посміхаєшся, ти щось мені говориш,

Я слухаю натхненно, але чую ті слова,

Які тепер ти, чуючи, потвориш,

Слова, якими з розуму мене ти зводиш,

Слова моєї долі, ті, яких нема.

              - Ти хочеш, я віддам тобі всю душу?

                     - Давай, - сказала ти, і я віддав...

              - Тебе кохаю я, як разом вітер, воду й сушу,

              По-іншому не вмію, тому мушу…

              А ти кохаєш? – Мабуть, так. – І я чекав...

Ти падала в обійми, мов у мед,

Вуста майстерно на цілунки підставляла,

А я втрачав свій розум із тобою тет-а-тет,

Без пам’яті блукав серед п’янких тенет,

Які мені ти вже давно порозставляла.

              Я вірив, а ти грала, як могла,

              Я був в захопленні від твого екстра-класу,

              Бо ти кохала, як мені здавалось, ти цвіла,

              Я був тобою і ти мною, начебто, була,

              Та не помітив я, як ти розтанула у часі.

Як навіжений я жахаюсь людських юрб,

Ти скрізь ввижаєшся мені і вдень, і серед ночі,

І хай на мому серці вже не кровоточить зруб,

Я все ще відчуваю солод твоїх губ,

Я все ще бачу твої сині ніжні очі.