Ніколи і подумати не міг...

Ніколи і подумати не міг,

Що врешті-решт втомлюсь від почуттів,

За ними я шалено завжди біг,

Та от, наситився, напивсь, перехотів.

                Дивлюся на жінок, як на примар,

                Повз вуха пропускаю їхній спів,

                Іду на поводу у ніжних чар,

                Та в ласках тих душі всього “напів”.

Інстинктом переповнені думки,

Увечері знаходять нових жертв,

Мов зомбі, проговорюю рядки,

Написані закоханим ущерть.

                Із мрією: “коханим буть”, колись,

                За мить якусь швиденько розпрощавсь,

                Відчувши крил обпалюючий блиск,

                Я надто вже над серцем познущавсь.

Не знаю, світ змінився, чи то я?

Та Цахеса в собі відчув я сум,

Без жодної принадності моя

Потворність, мов притягує красунь.

                А всі ж вони бажають одного:

                В покрові неприступності їх тіл

                Ховається розмішана з гріхом

                Романтика Амура й його стріл.

Цікаво часом рими заплітать,

Та хто б колись, у біса, припустив,

Що я, заволодівши, наче тать,

Втікати буду так від почуттів.