Відпусти мене на волю, Чуєш, - відпусти! Полечу я до тополі В неблизькі світи. Гірко плаче й тихо кличе, Зве весь час мене. Не показує обличчя Всім вона сумне. Не стихає нині в листі Стогін, шепіт, шум. Душу зболену і чисту Переповнив сум. Сиротинкою край поля, Ніби чийсь обрік, - Між беріз рости тополі Невеселий вік. Милий вечором рукою Стан не обів’є. Білосніжною корою Простір виграє. Кожній осінь розчесала Коси золоті. Лиш тополю не прибрала В їхньому гурті. Влітку сонечко забуло Хлюпнути теплом. Вітерець шукав притулок Між беріз смерком. Обпікали тільки роси Холодом весь рік. Проливала бідна сльози Листячком повік. Викресали біль та горе, - Блискавка і грім, - Блискавицю непокори В серці молодім. Невиразно, із спроквола Просить помогти. Відпусти мене на волю, Чуєш, - відпусти! Відпусти мене на волю, Відпусти хутчій! Полетіти до тополі Хочу на постій.
Відпустить, Софіє, й до тополі, адже ця закоханість моя не перша, як і не останнє було січневе повернення в рідні пенати. Жінки з часом звикають до примхів чоловіків і не звертають на їхні забаганки зовсім уваги. Так було до цих пір, а надалі...
А якщо тільки на постій, то всеодно баритися не слід, Катю, бо хтось може розчаруватися в мені, а дуже не хочеться щоб так сталося.
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
1
