...

Я замовкаю, знову говорю,
жартую, щось розказую, питаю.
Але в душі багато так жалю.
Ти вибач, що від тебе це ховаю.

Стань голосом, де рук твоїх нема,
зайди теплом в входящі есемески.
Чи ти вдягнувся добре, бо зима?
Чи там, без мене серце не замерзло?

Я ж не існую ані тут, ні там.
Я просто голос, що летить у небо.
З листів, віршів, думок і телеграм
складаюся, прямуючи до тебе.

Ох, стати б вітром. Дайте мені крил!
Я б у твоїх обіймах сум сховала...
Тримати телефон нема вже сил,
невтримана сльоза в пітьмі пропала.

Стою сама.Навколо мене ніч,
але ще більша у моєму серці.
Душі моєї, я прошу, не клич.
Такий цей поклик сильний - можна вмерти.

Як я стомилась знов без тебе йти,
як сильно поїзди понабридали.
Та Боже мій, ще довго ці світи
стояти будуть вперто поміж нами?

Проплакати. Змиритись й вірити,
що скоро обнімеш і заспокоїш,
і знову, оживаючи, прийти,
підняти телефон мій. Це ж ти дзвониш.