Як страшно, холодно і мертво В моїй спустошеній хатині Як лячно, сумно і буденно Проходить день насамоті. Мов самовбивця, вічна жертва Малюю сад у домовині Пече тривога, біль нестерпний І я тону у темноті. А раптом десь колись у світі Мене побачиш, ніби вперше? А що, коли це просто сумнів, Але не зрада, не нудьга? Та мерзнуть перші чисті квіти, Любов байдужістю обдерши Самотність нищить інші душі По ранах люто сновига... Тебе нема...А люди мріють, Зірки у неба позичають Тебе нема...В очах у вітру Нема ні злих, ні добрих слів. Я задихаюся без тебе - З тобою я себе втрачаю. Тебе нема... А весни квітнуть На цій спустошеній землі.
Ви знаєте, пані Тетяно, прочитав вашу прозу - вона цікава і неординарна. А тут вірш - дійсно вбивчий! Такі глибокі почуття! Але так зрозуміло, бо перші кохання завжди розривають серце і душу. Добре, дуже добре.
"Мов самовбивця, вічна жертва Малюю сад у домовині..." Слово матеріальне, із часом усе справджується... Тож будьте обачні, не грайтеся зі словом. У кожному слові є велика енергія... Якщо хтось думає, що написав та й усе, той помиляється... Не накликайте на себе біду... Хто пише про нещасливе кохання, невдачі та біду, те й матиме згодом... Мудрі кажуть, що посієш, те й пожнеш... Тож сійте добірні зерна на щасливу долю...
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
та
у Вас 
0
