Не відаєш туги моєї, Космосе! Стікає біль по венах і не спиниться, В пульсаціях твого звучу я голосу І вірю в те, що мрія ця окрилиться.
Ловлю тепло, що рветься через відстані, Ловлю душею всі твої означення. Тавром два серця наші є помічені За пристрасті, що болями оплачуєм.
Свідомість догорає, наче знищена Реальністю, розтерзаною прірвою, Яка між нас горою є найвищою, Яка безсонням серце прагне вирвати.
Здається, ця любов - забави розуму, Для тіла і душі неначе вбивством є. В Небес за це пробачення попросимо, Хоч є любов завжди безмежно-чистою!
У сни втікаю, ходжу лабіринтами
У пошуках того, що мною втрачено.
Хтось, може, називає це інстинктами.
Пробач мені усе, що не пробачено!
В очах Небес не маємо розгрішення, Шматуєм душу, прагнучи кохатися... Усе вагоме бачиться на відстані, А знаєш - з нами все ще може статися!!!...
|