ОПТИМІСТИЧНЕ

лягає сиво на долоні площ.
Чому такий холодний він на дотик --
ранковий дощ...

Крізь сито хмар стікають покраплинно
хвилинами години рік у рік.
Вже не один із них за обрій сплинув,
та я не звик...

Не звикну до заплаканого неба,
до монотону сірого буття.
Байдужому дощу гріха не треба.
ні каяття...

Ні співчуття, ні жалю за минулим,
за шляхом, що лишився за горбом.
Та щось передбачає серце чуле
не на добро...

Не за добром летить в туман тривога,
аби минути новий поворот
і в гості не потрапити до Бога
під крик ворон...

Та промінь в далині темнобузковій
розносить береги свинцевих хмар.
І забуяла світом сонцеповінь,
як Божий дар!