| Не шкандибає,а біжить, Щомить прискорюючи кроки. Здається,здатна й полетіти, Якщо не спиниш ненароком - Куди так кавпитесь? Скажіть, Бабуню,тугу вилийте із серця. Бо бачу:очі при сльозі - Наповнились по вінця,як озерця. Старенька мовила: _ Багато є про що казать, Тобі ж багато - слухать, Але короткі дні,час поспішать... - Ну що ж,бабуню, я вас проведу А ви в шляху розповідать почнете, Розкажете: несете радість чи біду Та мандри ваші чи далече. Бабуся з сумом глянула І на обличчі легка посмішка за сяяла: -Ти не повіриш,але подорож ось цю Я більш ніж двадцять літ чекала. Додому поспішаю,рідна,я! -То ж як додому?Де ж ви нині були? -У переселах,дочко,я була. Про переселів з "зони",певно,чула? -Це слово душу випекло мені, Як той вогонь реактора проклятий. На новім місці обживалась день при дні, А рідний дім здаля гукав , Щоночі кликав, не давав звикати. Ніхто не знає,які болі і жалі Терпіло серце і душа терпіла І ось через роки,через роки Стріпнулась і додому заспішила. Зайду у хату,низько поклонюсь Порогом і віконечкам в світлиці, Розставлю посуд в кухні на полиці, Піч запоплю,кашу зварю і борщ. Буду,як колись, гостей чекати. Тебе,дитино,теж прошу погостювати. _Бабуню,-тихо мовила їм я.- -Може,не варто час назад вертати? Бо рідна хата вже стара, Стара і згорблена,як болем згорблена Буває мати. Минуло стільки весен й зим. Вони приходили із снігом і дощами. Віконця в хаті при землі, А двері без порогів й нема в світлиці рами. Відчула ,що слоав мої пекли І кулею бабусі тіло пробивали, З очей її струмочки сліз текли - Струмочки суму й безпорадної печалі.
| 
та
у Вас 
0
