Ми ліпимо наше щастя з дрібних піщинок буднів, а вітри конфліктів та непорозуміння навіюють щоразу страх, а раптом все закінчиться. Ми пишемо імена найдорожчих людей на холодній землі, боячись, що завтрашній дощ змиє літери, які вже встигли закарбуватися в серці. Ми доторкаємось плечей коханої людини, а в голові раптовим вихором проносяться ревність та страшенна думка про те, що ти можеш бути не єдиним/єдиною, хто обіймає ці ніжні білосніжні плечі. А час минає…Постійна присутність страху трансформує нашу свідомість, поступово переростаючи у злобу, заздрість, а відтак і ненависть. Тоді ми віддаляємось від таких близьких і потрібних людей, наші слова проростають бур’янами зайвих грубощів, ми втрачаємо найважливіше, найдорожче, те, що не порівняти з діамантами й злотами, які здаються дріб’язком в порівнянні з чимось по-справжньому важливим, хай і не купленому за гроші. А відтак – руйнуємо наше щастя. І тоді короткі списки близьких та рідних людей стають ще коротшими, пісок нашої, здавалося б, непорушної фортеці щастя, відлітає з вітром непорозумінь та образ. І коли ми нарешті згадуємо, наскільки це важливо – бути поруч з рідною, близькою чи коханою людиною, тоді, коли наш мозок перестає керуватись емоціями, а починає раціонально мислити – розуміємо, що вже надто пізно все повертати. Зруйновано те, що будувалось, кувалось, створювалось місяцями, роками, вічністю. А розбиту чашу, як відомо, вже й не склеїш. Хіба що спробуєш обмотати штучністю почуттів, які давно не такі, як були, пишністю фраз, що не такі вже й щирі, як колись… Але той скотч все-одно не врятує тебе і твоє щастя. І якби з самого початку ми думали не лише про себе, власні амбіції та переконання, якби пішли на поступки, на мить сказавши власній гордості: «Досить», якби ще раз сказали ті слова, що вже давно, може навіть ніколи, не говорили уста: «ти важливий/ва мені», «давай почнемо спочатку», «я люблю тебе» або навіть банальне, та таке щире «вибач»…
Іване, дивуюся вашій мудрості. У такі молоді роки Ви так глибоко розумієте сенс життя, що здається, що ці слова написала зріла людина... Щасти Вам і у житті, і у творчості!!!
дякую, пане Василю=) Я врахую Вашу пораду..) просто інодні виникають думки, які важко втиснути в рамки вірша - саме тоді я пишу такі короткі прозові нариси..вже немало набралось..:)
Я хочу за ці мудрі роздуми,Юначе,поставити вам Дійсно,люди часто ніби роздвоюються (особливо в цьому сьогоденні) навіть від близьких тобі людей віється холодом,фальшивістю.
Забули про щирість й відвертість, Вдягли собі маски потворні, На "біле" всі кажемо "чорне", У ближньому бачим лиш жертву. Не вмієм людей цінувати, Ми проти усіх компромісів - Тому такі болісні втрати Й так важко до берега плисти...
Пані Наталю, просто браво!Те, про що я написав цілий твір, ви зуміли помістити в невеликому вірші!=)
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
leskiv: Дякую за коментар. Вони не дурні, їх так "оболванила" їхня рашистська пропаганда,що витверезити їх можна лише з допомогою зброї. Інакше не зрозуміють, не дійде. Це як у фашистській Німеччині
та
у Вас 
0
