Коли я вперше вустами доторкнувся твоїх уст, час завмер.
Знаю, завтра я знову до них доторкнуся, зроблю це так, як проміння ранкового
сонця, що пестить крізь шибку твоє сонне обличчя вранці. Жаль, що я жодного
разу не бачив тебе сонною зранку, я б заради цього з радість став променем
сонця, щоб пестити твоє обличчя о 7:30…
А в той день, коли
ми вперше сиділи в кафе, я зніяковіло дивився на твої уста, мені вже тоді
хотілося поцілувати тебе, але ж я такий сором’язливий, як осінній вітер, що ніжить твоє волосся у вересні, але залишається невидимим,
тільки відчутним. Хотілося б на мить стати вітром, обійняти тебе, доторкнутись
до волосся, але так, щоб ти не знала, що це я, лише відчувала мене в такий
момент…
Коли я вперше тебе побачив, вогні тисяч зірок підказали
мені, що це не просто так. Знаєш, мені іноді хочеться стати зорею, щоб
милуватись тобою з неба вночі, щоб почути твої слова, які ти промовляєш перед
сном. Цікаво, чи звучить в них моє ім`я?...
Кохана, мої думки часом такі заплутані, як гнізда лелек,
мої слова часом жалять тебе і не вистачить тисяч вибачення, щоб спокутувати мою
вину перед тобою. Навіть якщо злити всі океани в один, моєї провини не змити, я
відчуватиму її завжди, бо коли дивлюсь в твої очі, мені хочеться прошепотіти тобі
на вушко: «Вибач мене за те, що я ображав, ображу і ображатиму. Я – янгол твій,
я твій головний ворог водночас, вибач мене, прости…».
І коли я вперше прокинусь з тобою в одному ліжку, ранкове
сонце пеститиме твоє лице і весь Всесвіт говоритиме твоє ім`я…
| 
у Вас 
0
