Тихо… пропахло ранковими морозами моєї улюбленої пори року. Зима…дитячі пустощі..сніжки..ковзани..засніжені льодяні ковзанки..замерзлий стадіон.. все залишило свій слід ще від вчора. Бульвар не встиг проснувся від нічної метушні хоча вже світало. Як легко вдихалося свіже повітря коли місто ще спить. Тільки деінде виднілося світло в квартирних віконечках ..хтось пив уже ранкову каву поспішаючи на роботу і тиша заповнила усе місто. А інколи машинні фари приводять до тями від роздумів… б*ючи в обличчя разюче світло. І мокрі сліди від шин неначе важким грузом осідають в*їдаючись у засніжений асфальт. Ось так ,кожного ранку, ти зустрічала прийдешній день. Ранішні ранкові прогулянки підбадьорували тебе ,заспокоювали ,давали вдихнути щось незвичне і на душі ставало краще. Та й лікар рекомендував такий відпочинок.
Ти йдеш заповнюючи душу прекрасним і дивуєшся, як легко стає від цієї мальовничої краси. Вона неначе покидає твоє тіло ,випорхує,як пташка з гнізда і летить..і ця самотність стає настільки бажанною,що ти б так і залишилася у цій зимовій красі.
Великі сходинки не прогорнуті від снігу і алея парку покрита густим туманом. Ти рідко сюди приходиш ,але сьогодні самі ноги привели тебе. Крок за кроком долаєш сходинки залишаючи несмілі сліди на снігу. У пам*яті промайне уся юність …дві заплетених кисички..коротенький сарафан і висока крислата постать Його…за якою іншого світу не існувало для тебе. Господи,скільки .ж ти провела хороших буднів у цьому парку…з ним. Скільки разів втікала з дому вигадуючи якусь чергову історію для мами . Летіла ,як пташка відкриваючи своє серце йому. Раділа, і з своєю дитячою наївністю вірила у ваші плани на майбутнє.
Посміхнулася..приємні спогади війнули в обличчя і запахло теплим літом , жнивовими ранками з крапельками роси на скошеній траві. Ти так і не забула, не зуміла, за стільки часу ,стерти тих спогадів з своєї пам*яті. Ти завжди душою була з ним..і закривши очі ця крислата постать стояла перед тобою майже завжди у твоїх думках.
Багато часу спливло..багато відбулося що і не мріялося..Та його жар долонів неначе ще вчора обпалював тебе .Ти марила пристрастю тих очей попавши у їхній полон. Вам було замало доби, щоб просто говорити. Говорити і не звертати уваги на час. А він спливав. Безжалісно забираючи кожну секунду щастя. Він жадібно поглинав миті пристрасті і навічно залишав їх у пам`яті. Коли сутінки смутком сповивають твоє серце, ти подумки линеш крізь пахучі сувої ромашкових пелюсток у видуману нами казку. І тоді перестають вкорочуватися дні та остуджуватися ночі, розбурхана душа знову малює уяву, і я лише прислухаюся до свого серця. Воно, як великий магніт, має когось притягувати, бо воно не може битися просто так.
Ви не шукали пояснень життю, просто жили. Руйнували межі можливого, малювали власний світ, вірили дощам і вітрам, що єдналися з вами під невмілі мотиви буденних романтиків електронної ери...Такі незвичні для світу, і такі рідні одне для одного.
Доля …Вона дивилася вам у вічі і знала що скоро все пройде,все забудеться. Вона перехитрила вас обох..увірвалася вихором ..покружляла..підтасувала карти і..розвела по різні сторони. Нестерпна біль..солодкі-солодкі спогади..образа..непорозуміння..не доспані ночі..самотність..сльози..і розчарування все сплелося в одну мить. Та тільки доля навіть не уявляла, що це кохання тлітиме завжди у ваших серцях.
Туман потроху розсіювався і ти присіла на засніжену вашу лавочку. Ліхтарі поскрипуючи від легкого вітерцю освічували весь парк. І ти милувалася цією красою. Начебто відчувала що ти тут не сама. Що його душа те ж частенько приходить у цей парк..а можливо і він сам..
Роки.. промайнули як блискавка в літню грозу. Все спопелилося і начебто забулося. Душа зарубцювала рани і пішла назустріч долі без мрій. Ти все таки підкорилася бажанню батьків і стала на рушник щастя з тим хто закохався в тебе з першого погляду .. який леліяв тебе наче квітку в раю.. боготворив тебе і дарував всю свою ніжність тобі. В замін ти була чудовою дружиною,другом,прекрасною матір*ю і ось не так давно ти стала й бабусею. Ти намагалася .. просила Господа .. вірила в диво.. боялася щоб він не відчув .. робила все щоб він був щасливим з тобою , але попри всі свої бажання так і не покохала його. Картала себе ,а іноді й ненавиділа та не могла наказати серцю. А доля і тут увірвалася..і він залишив тебе..пішов не обертаючись..нещасний випадок..одна мить..і ти знову самотня.
Пуста палата..холодні вікна..морозний вітер за склом..випробування «підірвали» здоров*я. І вперше за стільки часу ти запитала сама себе : «Чому»..усвідомила,що життя продовжується і потрібно йти дальше. Навіть якщо сама..навіть якщо нестерпно важко..Мокрі краплинки котилися по обличчю,вогкі вії закривали очі і серце розривалося навпіл.
Спогади заполонили твою душу і тільки рипучий сніг від чиїхось кроків привів тебе до тями. Але як ? Ти ж одна сиділа у цю ранішню пору ось уже кілька років. Ти заметушилася з острахом глянула назад і…побачила знайомий погляд Його… сповнений любові і тепла,як у ті далекі часи юності. Ця кремезна постать зовсім не змінилася. Та тільки хіба що сивуваті скроні виднілися з-під шапки. Від несподіванки тобі перехоплює подих , паморочиться в голові і ти не віриш побаченному. «Він же покинув це місто..поїхав..залишив усе..навіть ніхто не знав куди» - пролітали в пам*яті думки. Невже небо почуло всі твої молитви ? Невже доля змилостивилася і подарувала жадану зустріч ? Невже це не сон ?
І ти стояла дивлячись на нього забувши невблаганно жорстоку розлуку. Розгубилася..сльози покотилися. Чи то від радості? Чи то від безпорадності? А в його очах мерехтіла іскорка тієї тліючої любові,нестримне,ейфоричне відчуття-щастя,якого ні з чим не порівняти. Він тут ,поруч,ти простягла йому руки і відчула збудливий дотик солодких його вуст,спраглих поцілунків і п*янкого запаху волосся.
Легка прохолода зимового ранку подарувала тисячу ніжних поцілунків,що зводять з розуму.На радощах вони не знали що сказати один одному…що робити..як пояснити..що це юнацьке кохання завжди залишалося у їхніх серцях…що тієї зустрічі вони чекали все своє життя..що всі непорозуміння не матимуть значення у цю мить благословення.
Сміливо ступаючи на вулиці,що вже пожвавилися і занурюючись в метушню дня ти покинула зимовий парк з ним. Душа не відчувала більше болю,душу і серце провіщало початок незакінченої історії життя…
дякую..дуже рада що вам сподобалося..приємно зустріти тут земляків
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
