Та певно ще не прийшов Параньчин час. Ще не відгаздувала свого, раз до східсонця займається новий день, заглядаючи благовісним променем у її оселю і кличучи йти до обходу невеликої, проте, добірної господарки.
А Паранька таки добра газдиня, кожний на селі то потвердить. Може газдовання ладно йде з того, що не лінується жінка ніколи, а може з тої причини, що добротна кров у її венах тече. Бо таки не безрідна, не абихто з роду – внука війтова! І хоч не знала ніколи ні свого діда-війта, ані неня, не чула їхньої науки, лиш ба, кров є кров на те, аби мудрість дідівську до життя будити.
Проте, хто може знати певно звідки береться мудрість життєва? Лишень уміє Паранька й дотепер закерувати у господарці добре, аби все до порядку було зроблено, аби не згірше, як у людей. Бо як не вмієш, чого, дивися, як другі роблять та вчися, а вмієш, то великий гріх матимеш, коли піддасися лінощам.
Усе у жінки завчасно і коло хати, і в хаті робиться. До місця говориться, до місця мовчиться. І, що б не робилося, про Бога не забувається. «З людьми маєш по-людськи жити, з Богом – по-божому» – потверджує жінка. Певно таки «війтову голову» на плечах носить, таки «війтову»…
Мабуть і любов до землі у ній з тої «війтової крови» вибухує. А може й ні. Мо’ то материна доля у ній збурює се чування, бо не мала та свого клаптя ніколи, все життя у наймах поневірялася. А коли найшлася мала Паранька, поклялася собі, що її дитина власну землю топтатиме, власну грядочку весело косичитиме на Зелені свята, а як прийдеться, свою нивоньку сльозами рясними скроплювати. Весь вік віддала, аби її єдина кровиночка мала свій клаптичок, аби не загубилася де по чужих полях, як вона сама. І доробилася таки жаданого моргу землі, не зоставила свою дитину самотою стояти під голим небом, та ще й на чужій дорозі. А тепера Паранька без тої земельки ані кроку ступити не годна.
Хто зна, де шукати корінь Параньчиної любові до землі, та все своє життя тягнеться і тягнеться вона, аби стулити клаптик до клаптика, аби зшити тугим шитвом нивку до нивки довкола свого обійстя. Бо все хотілося жінці ходити не чиїмсь полем, а любляче-бережно ступати по власному. Хотілося, аби й діти її не чужими плаями носилися, а мали свої родючі грядки.
Чи не ради того Паранька зо п’ять років вуйка Антося дозирала, аби ще одне обійстячко невеличке добути? Чи не того, було, в далеку Одесу їздила з гуцульськими килимами, аби ще пару сотиків пристарати? Чи не того до Василенькових сестричок ходила та просила, аби відпустили їй смужку поля, що йшла у межу з Параньчиним, аби не стояти одною ногою на своєму штиху, а другою на сусідському? Хотілося жінці, аби, як згребе пахуче сінце та скидає у черевату копичку, а з Рокити вітер налетить, то аби розпірював не де по чужій межі, а на своєму робив шкоду. Бо і добре, і зле, а коли робиться у рідній хаті чи на своєму наділі, то все легше знести!
Не для себе весь вік заходилася Паранька, думала тільки, що буде комусь користь – або дітям, або внукам згодиться.
То ж і сама завжди понад усе любила на рідному полі трудитися. Бо хто не знав, що то гнути спину на пана, той не зможе належним чином оцінити, коли робитиме на себе. А Паранька за свого довгого життя всякого зазнала. Не одне літо колгоспним ланам віддала, аж зігнули спину ті необ’ємні лани та норми, згорбили, колись було, гнучкий стан. Ніколи не забуде ані палючого сонця, що з ранку до ночі нещадно виїдало всю силу з жіночих грудей, ані лайдакуватого вітру, що хапав снопи з рук, та розкидав їх довкола, аби мати свіжий клопіт Параньці. А як забути криваві мозолі, що не давали спати по цілій ночі? Лиш ніхто не питав молодицю, чи добре спала, чи ні, чи болить їй що. Ба мусила на досвітку вставати і знов на норму йти, і знов різати і різати вже й без того зранені до крові долоні пристиглим леном.
Гай-гай, хто не пережив того, не знати йому великих любощів до свого змозоленого клаптя...
Далі буде...
|
у Вас 
0
!!!!
