нуся розчулилась, дві ночі не спала, а на третій день, що співпав із днем виписки доцента-аптирадянщика із лікарні, перевезла його до своїх двокімнатних апартаментів, викликавши гучне обурення, як рідних, так і колег з кафедри.
Тітка Тамара, дізнавшись від Майки про безглузді безвідповідальні вчинки своєї доні улюблениці, і не гаячи ані хвилини, відрядила себе до міста і за час дороги довела свого молодого водія першого класу до такого стану, що той вже й не знав, що йому робити надалі, а тому, поклавши голову заголосив, вже зовсім не втримуючись:
- Не можу! Більш не можу! Щукайте собі когось іншого, а я звільнюсь і до міста подамся. Хлопці давно кличуть мене туди. А я дурний прикипів, до вашого такого і розтакого комплексу, і до вас, до вас! Ви чуєте мене? Та мабуть ні! Інакше б не доводили до такого розпачу...
Тітка Тамара узяла себе до рук, згадала нарешті, що вона жінка, і огорнула свого водія таким теплом, такою турботою, що той навіть прослезився, зашморкав кирппатим носом і, крутнувши коротко стриженою головою, промовив хрипко:
- Та я для вас все зроблю! Все! Будьте певні! Тільки заспокойтеся, будь ласка, інакше замість міста до кювету потраппимо, а з нього до лікарні. А це ані вам, ані мені не потрібно.
З тієї миті тітка Тамара стримувала себе, і до міста вони прибули без пригод. Полишаючи автівку, вона наказала водієві Сашку сходити пообідати, щоб сил на зворотню путь вистачило, а, щоб не відказував собі ні в чому, навіть десять карбованців поклала перед ним. Сашко відмовлятися не став, знав, що даремно, і відразу поклав гроші до кишені. Подачок він страшенно не полюбляв, але сваритись із начальством, особливо таким, як тітка Тамара, ніколи не наважувався.
І ось тітка Тамара біля ганусиних дверей. Натисла на цяточку дзвоника, та зсередину ані шурхоту — повна тиша. Натисла вдруге і втретє — теж саме, і тільки після того, як втративши рівновагу, загупала у двері ногою, почулися кроки, бряцнув ланцюжок, рипнув відчиняючись замок, і різко відчинилися двері. Перед нею постала постать Ганусі, у легкому халатику із щіткою для волосся у лівиці.
- Ти чого не питаєш, хто прийшов, - замість привітання гримнула на дочку-улюбленицю тітка Тамара, - Дивись, так і на злодіїв наразитися недовго. Ти ж одна живеш. Не забувай про це.
- А ось і не одна. - сказала, мов відрубала Гануся, що за вдачею була не менш запальна, ніж матір,
- Тепер не одна, а ви із батьком, хоч лусніть. Свого щастя не віддам нікому — зрозуміло?
- Та зрозуміло, - викривила губи тітка Тамара,
- Тільки прикинь, чи щастя це? А до речі, де він зараз тепер?
- Як так де? - аж скипіла запальна Гануся, відпочиває по обіді. А тобі яка справа? Не втручайся у чужі стосунки! І взагалі, хто тебе кликав сюди? Ніхто? Ось і повертайся додому і не дратуй мене!
- Ах, ось ти як? - насупилась тітка Тамра, - рідну матір від порогу женеш? Ну, добре, я піду, а ти залишайся тут із своїм...
І вона зупинилася, вже почала розвертатися до сходів, щоб піти геть, не знаходячи слів для ганусиного обранця, та дочка, зрозумівши, що розмова заходить за край, підхопила її під лікоть і потягла до себе. Опиратися тітка Тамара не стала, бо не за цим приїхала і переступила поріг двокімнатного квартирного раю, до якого тепер вдерся такий не бажаний їй, чи то сппівмешканець, а чи не дай тобі, Господи, майбутній зять,
Гануся завела матір до кухні, всадила на стілець біля обіднього столу і нашвидкоруч приготувала у джезві каву, а до кави додала тістечка із великого двокамерного холодильника. Напочатку сиділи мовчки. Тітка Тамара за звичкою жадібно їла тістечка, а зупинилася тільки тоді коли на великому скляному блюді залишилося останнє. За цей час Гануся ще із одним не впоралась.
- Ох, вже мені ці городяни, - думала з легким призирством тітка Тамара, усе роблять в пів-сили, навіть і поїсти по-справжньому не вміють. І дитина моя туди ж. Ой, яка ж пишечка була. Кров з молоком, та й годі. А тепер самі кістки. Як у такі закохатися? Ось і цей напівмрець, майже без легенів, носа воротить. Та інший би радів і молився на мою донечку, що його, безхатченка, до таких хоромів ввела, годує, пестить, найдорожчі ліки купує. А в нього у голові одна тільки підступна дружина, що вже двічі кинула, і ще не раз кине, напризволяще.
Тітка Тамара хитнула головою і подивилася на Ганусю. А в голові промайнуло вже вкотре:
- Ну, не дуже симпатична. Як для жінки, так занадто великі риси обличчя. Так це ж в неї від матері. Які б ще мала мати? Та не батькові ж — то б і зовсім кепсько було. Ну окуляри у дванадцять років одягла. Так це ж від великої любові до знань. Рідко посміхається, так в неї ж думок багато — ось і заважають. Але ж хіба не варта вона жіночого щастя? Справжнього, не вигаданого, як із цим напівтрупом ходячим, що не тільки не щирий у стосунках до неї, але й і хворобою страшною невиліковною у три щота може Ганусечку мою нагородити. Треба галас підіймати і гнати, гнати цього кволого, цього хворого з квартири. Та ні! Тітка Тамара добре знала, що досягнеться цим лише одного: навіки втратить стосунки із донькою-улюбленецєю. А тому терпіла і не давала почуттям вилитися на повну силу.
Першою мовчанку порушила Гануся:
А ти, мамо, у справах приїхала, чи тобі вже хтось набрехав про новини у моєму житті?
І те, і те! - напів-сбрехала тітка Тамара, бо аніяких справ у місті в неї на той раз не було А про те, що ти його до квартири своєї перевезла з лікарні від людей почула. Ось і заскочила розпитати, що і як.
А від яких таких людей ? - зиркнула убік матері Гануся, - впливових і відповідних? Та вони, як і зібрати їх усіх разом і порошинки знятої з нього не переважать. А ти із такими знаєшся? Огидно!
А мені огидно, - вибухнула не стримавши емоцій тітка Тамара, - що ти моя кровиночка така короткозора, що навіть у окулярах далі свого носа нічого не вбачаєш. Поглянь, кого пригріла?
Гануся, не менш запальна, ніж її мати скочила на ноги, губи затремтіли з очей бризнули сльози
- Хто тобі давав право дорікати мені, своїй донці, вадою, якою сама ж мене і нагородила — так короткозора я, окуляри майже п'ять маю, і з кожним роком зір все погіршується, рік-два і поводир мені потрібний буде. І некрасива я, і незграбна, вся в тебе, а все ж на щастя жіноче право маю. Чого ти від мене хочеш — щоб у норці оцій двокімнатній зачаїлася самотня, а коли вже увесь терпець урветься, кинулась з балкону головою униз, чи снодійного конячу дозу проковтнула, щоб ніколи вже світу цього білого не бачити? Ти цього хочеш, цього?
Тітка Тамара, як і завжди при таких розмовах розгубилася, кров кинувсь їй у скроні, все в очах петемнішало.
-Доню, моя доню! - тільки і здатна була мурмотіти вона, - Пробач мене, свою матір-грубіянку, пробач! Я ж з тобою так лише з великої любові. Ти ж знаєш. Ой, лишечко! Що ж робити? І зараз погано, а далі ще гірше буде. Невже ж ти цього не розумієш? Ну, добре! Ми з батьком і брат твій з усім своїм виводком тобі байдужі. І це зрозуміло! Адже у твоїх планах на жіноче щастя, а я і не заперечую, що ти його заслуговуєш, ми усі, твої рідні, аніяким боком не проглядаємось. Ну, будь щасливою, я ж не проти. Нехай нас усіх з посад познімають, нехай голі і босі з жебрацькими торбами широким світом підемо. Ми згодні, аби ти щасливою була. Але ми розуміємо, і гадаю, що десь у середені ти і сама розумієш, не будеш ти щасливою з оцим... не знаю як його і визначити. Ой, не будеш. І справа не у тому, що він антирадянщик, і навіть не в тому що хворий він майже смертельно, це все виборати можна, і переможецею бути. А ось з тим, що не люба ти йому і будь у яку мить полишить він тебе без усякого жалю, не поробиш нічого. Ось чому я так нервую, чому, мов навіжена до тебе мчуся, хоча і добре знаю, що і на цей раз вмовити тебе ані яким чином не вдасться.
Тітка Тамара знесилена такою довгою тирадою замовкла, і сльози бризнули з її очей, сльози безпорадності.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
