Їхали ми якось взимку 1961 року чи то з Вінниці, чи то з Києва (вже точно не пам’ятаю). Вантажівка бортовий ГАЗ, а водія звали Петром, як і мене. Коли виїхали з Хмельницького на Ярмолинці та Городок, піднялася заметіль, стало вечоріти. Проїхали вже Мархлівку, а воно мете й мете. І до Кутківців вже не так далеко, а дорогу перемітає. Почали застрявати. Пішла в хід моя фуфайка, під колеса. Та все ж, недалеко від залізничної станції «Лісоводи», зовсім застряли. Ми, удвох, завітали на станцію обігрітися і попробувати зв’язатися із Закупнянським кар’єроуправлінням, щоб викликати допомогу. Не вийшло.
Тоді водій Петро залишається на станції, а я - молодий, гарячий, - пішов пішки дорогою до Кутковець. Йду, а воно мете й мете. Черевики мокрі, фуфайка мокра, а я вперто йду. Ніч, кругом хурделиця завиває і так хочеться зупинитися хоч на хвилинку, присісти чи прилягти, як ніколи і нічого ще не хотілося. Але думаю: якщо зупинюся, то застигну і замерзну. Скільки йшов – не знаю. Мабуть годин три чи чотири. Таки прийшов, і зразу на квартиру до бабусь.
А квартирував я у двох стареньких сестер - Рузі і Ганни Войцехівських. Любили вони мене, як рідну дитину. Зразу натерли мене горілкою, дали випити повну склянку і поклали спати. Вранці я пішов в управління, розповів ситуацію. Дали трактора і до вечора приволокли вантажівку з товаром на господарство.
З цієї пригоди я зробив наступний висновок: не треба здаватися, треба впиратися із останніх сил. Зупинись я в дорозі – замерз би. Мені повезло.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
та
у Вас 
0
Цікаво і повчально , хай береже нас усіх наш Ангел Охоронець ! 
