"МОРОК"

    Вона  прийшла  до  тями  від  холоду  і  болю, який  пронизував  її  наскрізь. Хотілося  закричати,  але  думка,  що  блискавкою  сяйнула  у  тяжкій  голові,  прикувала  страхом  до  вологої  землі.  Боялася  поворухнутися,  щоб  не  привернути  на  себе  увагу. Так  і  лежала,  прислухаючись  до  мороку.  Було  зовсім  тихо,  як  буває  перед  світанком,  або  коли  хтось  помирає.  А  вона  не  померла,  бо  чула  як  болісно  пульсувала  у  скронях  кров  і  збігала  тоненькими  цівками  з  розбитих   губ.  Значить  померла  ніч,    краще  би  померла  вона  сама.  Якусь  мить  вже  відчула,  що  була мертва. Ні,  скоріше  нічого  не  відчувала. Тільки  дивилася  ніби  зі  сторони, як  нівечили  її  тіло… А  Все  починалося  з  казки,  казки,  яку  сама  і  вигадала!

     Тисячі  юних  дівчаток  мріють  про  красиве  життя, але  квиток  до  щастя  витягають  одиниці. Їй  здавалося,  що  саме  їй  дістався  цей   щасливий  квиток.  Ось  стоїть  вона  на  подіумі  і  всі  дивляться  у  захваті  на  неї. Серце  її  виспівує  переповнене  радістю  і  щастям: «Я  перша  красуня  міста! Перша  красуня! І  нехай  усі  луснуть  від  заздрощів,  а  я  таки  витягла  цей  квиток!...Що  казатимуть  усі,  коли  побачать  мене,  як  я  виходжу  з  шикарної  машини  у  запаморочливому одязі,  а   найгарніші  хлопці  так  і  упадають,  так   і  упадають  біля  моїх  ніг!»                                                                         Яскраві  софіти  сивою  завісою  відгороджували  подіум  від  хтивих  поглядів  підтоптаних  і  лисуватих  магнатів,  що  займали  перші  ряди.  Вони  платили  за  це  свято  і  вони  правили  тут  бал.  Тільки  вона  того  не  знала.  Вона  стояла  і  посміхалася  щасливою  посмішкою,  наповнена  надією  на  казкове  майбутнє.  На  якусь  мить серце  її стислось  від  спогаду  про  батьків,  але   одразу  ж  і  відігнала  цей  неприємний  спогад,  якби  могла здогадатись,  що  це  сама  доля  подавала  їй  сигнал  біди,  то  побігла  би  щодуху  і припала  би  до  матері,  і  просила би  пробачення,  за  те,  що  взяла  без  дозволу  гроші,  що  мати  збирала  тяжкою  працею  на  операцію  для  батька. Вона  ж  нічого  поганого  не  хотіла, просто  взяла  ті  гроші  на  деякій  час,  бо мріяла  поїхати  на  конкурс  краси …

    «Мамо!..» -  мимоволі  вирвалося  із  знівеченого  тіла  і  понеслося  кудись  у  морок  лісу,  що  від  того  зойку відгукнувся  якимось  сонним  птахом  і  шарудінням. Страх  обірвав  той  зойк.  Притислась  дужче  до  землі  і  прислухалася   до  того  шарудіння. Ні  то  не  були  людські  кроки,  це  просто  народжувався  ранок  після  померлої  ночі. Морок  поволі  відступав  і  падав  холодним  сивим  туманом.  Ліс  прокидався  пташиним  напівсонним  перегуком. «Певно  вже  не  повернуться.  Подумали,  що  мертва   і   поїхали.  Але  ж  не  чула,  як  від'їжджала  машина,  а  може  тоді  була  непритомна?» -  Ледве  підвела  голову  і  подивилася;  десь  зліва  була  дорога,  але  там  іще  не  прокинувся  рух,  а  тільки  зрідка  чутно було,  як  проїжджав  якийсь  ранній   чи  запізнілий  транспорт.  «А  як  повернуться?»  - подумала,  бо   десь  читала,  що  вбивці  повертаються,  щоб  заховати  труп  жертви,  або  перевірити  чи  та ще  жива. Через  силу  поповзла  у  хащі,  роздираючи  свіжі  рани. Марно.  Тільки  вибилась  зовсім  із  сил.  Їй   здавалося,  що  вона  повзла. Лежала  на  тому  самому  місці.  Зламані  гілки  вп'ялися  в  зболене  тіло…

     Місяць  свята  яскравого  і  пінистого,  як  шампанське, геть  запаморочив  голову. Забула  обіцянку,  яку  дала  сама  собі  повернути  батькам  гроші  як  найскоріше.  Не  з'являлася  додому і  не  дзвонила.  Раптом  той  перший  хмільний  день  її  щастя  виринув  із  затуманеної  біллю  пам'яті: ось  вводить  її  за  руку  у шикарний  зал,  наповнений  поважними  гостями,  товстенький  лисуватий  дядько  у  дорогому  костюмі.  Вона  вище  його  на  цілу  голову  і  бачить  зверху,  як  виблискує  лисина  того  місцевого  олігарха,  а  всі  аплодують  їм. Потім  він  закидає  її  подарунками.  Вона  ніколи  не  отримувала  подарунків  та  ще  й  таких  дорогих. Вона  ще  нічого  не  знала...  Була  проста  дівчинка  з  передмістя,  яка  росла  в    родині,  в  якій  трудилися  з  ранку  до  ночі,  бо  вічно  не  вистачало  грошей. З  заздрістю  дивилася  на  подруг,  що  модно  одягалися  і  вже  мали  хлопців, і  розповідали  їй  про  свої  таємниці.  У  неї  теж  була  таємниця,  але  вона  не  хотіла  ні  кому  про  неї  розповідати,  бо  знала, що мрії  збуваються  лише  тоді,  коли  ніхто  про  них  не  знає. Вона  була  закохана  у  хлопця,  що  жив  на  другий  стороні  вулиці,  забудованій  новими  красивими  будинками,  тільки  він  про  це  не  знав. Тоді  вона  поставила  перед  собою  мету зайняти  перше  місце  на  конкурсі  красунь. Так  він  обов'язково  зверне  на  неї  увагу!  Самотужки  вивчила  англійську,  а  потім  вкрала  у  батьків  гроші  і  зробила  собі  фотоальбом  для  конкурсу… «Мамо,  мамочко, спаси  мене!»-  Їй  здалося,  що  вона  голосно  закричала,  але  вона  не  кричала,  а  тільки  шепотіла розбитими  губами. Ліс  гомонів  оживленими  голосами,  а  десь  на  шосе  вже  бігли  одна  за  одною  машини.  В  самому  лісі  ще  лежав  морок,  а  між  рідких  дерев,  що  насувалися від  дороги,  пробивався  світанок… Закрила  очі.  Так було  легше.  Тепер  вона  чула,  як  набігали  хвилі  моря  теплого  і  ласкавого,  Вони  билися  об  маленькі  мармурові  камінчики   на  березі  так  ніжно:  «Шух-шух-шух!»  Та  раптом  товсте  потне  тіло  придавило  її  і  мармурові  маленькі  камінчики  боляче  впилися  у спину,  а  на    губи  закапав  його  солоний  піт.  Нудота  підкотила  до  горла…     

    «Мамочко!»- шепотіла,  як  в  дитинстві,  коли  вночі  прокидалася  від  страшного  сну. Знала,  що  побачить  мамине  всміхнене  обличчя  і  страх,  і  біль  зникнуть.  Ні,  не  зникли! Бо  замість  маминих  очей  між  листям  дерев  десь  високо  в  просвітленому  небі  дивилась  одинока  згасаюча  зірка…Та  ні,  то  не  зірка!  То горять  камінчики  дорогого  кольє,  яке  той,  товстий  і  лисий  «авторитет»  дарує  їй  після  чергового  знущання  над  нею…

«Я  хочу  додому.  Я  хочу  до  мами!»  -  Ха-ха-ха!  -  розноситься  довкола.   Ні,  то  сміється  не  він.  Бо  вона  вже  знає,  що  його  більше  немає.  Він  залишився  там  на  березі  теплого  моря  простріляний  трьома  кулями.  Тоді  її  врятувало  його  товсте  пітне  тіло… То  гуде  літак,  який  несе  її  від  жахів  на  рідну  землю. Вона  більше  не  хоче  ні  слави,  ні  багатства. Вона  хоче  просто  жити,  хоче  побачити  маму і  попросити  у  неї  пробачення.  Тут  на  своїй  землі  не  страшно!    -Ха-ха-ха! -  сміється  якийсь  птах  у  лісі.  Ні,  то  не  птах,  то  сміється  доля…  Хіба  могла  вона  знати,  що  в  аеропорту  схоплять  її  двоє  здоровил,  запхають  в  машину  і  повезуть  в  сторону  від  міста.  Спочатку  вони  знущалися  над  нею  у  машині,  а  потім  напівживу  за  волосся  потягли  до  лісу  і  там  били  її  люто  і  щось  вимагали  щоб  вона  сказала,  але  вона  нічого  не  знала  про  справи  того  товстого  магната,  який  силою  зробив  її  своєю  коханкою…  Подумали,  що  вбили  і  кинули  помирати,  а  вона  ще  жила…  Вона  бачила,  як  у  просвітленому  небі  упливала  у  вічність  згасаюча  зірка.  Знала,  що  разом  з  цією  зіркою  згасне  і   її  коротке  життя.  Довго  слідкувала  очима  за  зіркою,  аж  поки  віття  дерев  не  сховали  збляклу  зірочку.  Тоді  вона  закрила  очі  і  занурилась  у  морок. А  небо  над  лісом  спалахнуло  освітлене  першими  сонячними  променями…