"ВІДЛУННЯ ДАВНО МИНУЛИХ ДНІВ"Частина перша.

         В  кімнаті  ще  досі  пахло  ладаном.  Ранком  сповідали  хворого  Івана  Васильовича  Грабинського.  Це  був  знатний  громадянин  Тари,  заможній  купець  із  служилих   людей  литовської  сотні  кінних  козаків. Тут  у  Сибіру  про  Івашку  Грабинського,  так  його  називали  між  собою  мешканці  краю,  ходила  добра  слава. Поважали  старого  і  його  велику  родину  усі  й  навіть  калмики  і  татари,  які  не  дуже  ладили  з  чужинцями,  що  вдерлися  на  їхні  землі,  наче  господарі. А  Івашка  був  правильною  людиною  і  добро  своє  нажив  чесно  на  торгівлі  хутром,  яке  без  шахрайства  скуповував  у  місцевих  мисливців. Що не  можна  було  сказати  про  інших  купців.

        І  ось  тепер,  після  сповіді,  лежав  Іван  Васильович,  і  здавалося  йому,  що  наче  сила  у  тілі  з’явилася  і  хвороба  відступила  на  радість  великий  його  родині.  Усі,  навіть   прислуга,  дякували  Богові,  що  хазяїн  може  піде  на  поправку.  Бо  вже  не  раз  таке  траплялося,  що  після  сповіді  хворий  одужував  і  ще  жив  не  один  рік.  Он  же  того  літа  в  Тюмені  такий  випадок  трапився…                                                                                                                Усі  ходили  навшпиньках  і  говорили  тихенько.  Навіть  малий  правнучок  Іванко,  улюбленець  усієї  родини,  говорив  шепотом,  щоб  не  потривожити  любого  дідуся.  Дідусеві  полегшало  і  може  зараз  хоч  трішки  поспить.  Він  вже  знав  з  власного  досвіду,  що  через  сон  уся  хвороба  проходить,  бо  запам’ятав  відколи  був  сам   хворий,  як  дідусь  наказував  усім:  «Дайте  дитині  виспатися,  то  й  хвороба  зі  сном   пройде».  А  дідусь  не  спав  багато  днів,  так  його  вимучила  ота  клята  біль.                                                                       Тільки  Іван  Васильович  зовсім  не  спав.  Лежав  із  закритими  очима  і  прислухався  до  відлуння  давно  минулих  днів…

                                             «Вигнання»

        Іван   гнав  щодуху  коня, намагаючись хоч трохи заспокоїтись. Розмова з  вуйком  далась  йому  в знаки.  Було  боляче, що  старий  не  захотів   до  кінця  зрозуміти   свого єдиного  племінника…

    Вуйко,  колись  багатий  і  впливовий,  поступово сходив з  дистанції,  але  з  останніх  сил  чіплявся  за  знатність свого  роду.  Багата  і  знатна    родина  ще  за  часів Галицько-Волинського князівства  перенесла  немало  потрясінь, а  зараз  Люблінська  унія  сильно  похитнула  устої  роду.  Нова  держава  Річ  Посполита  вимагала й нових   жертв.  Лише   католики  ввійшли    до    урядування  усього  краю.  Родина  Яна  з  Грабині  терпіла  збитки. Особливо  приходилося  крутитися  тут  у  Каменці-Струмеловій,  де  православним   обмежували  права. Прибуткова  торгівля худобою  обкладалася  тепер  надзвичайно  високими  податками. Католикам  надавалися  усі  привілеї,  а  з  православних  висмоктували  останні  соки. Шевський  цех  приносив  зовсім  мало  зиску.   Дехто  з  роду  поспішили  поміняти  віру,  щоб  захистити  хоча  б  свою  власність.  Ян  і  Олександр, рідні   вуйкові  дядьки,  давно    подалися  в  монахи  і  тепер  вже  стали  абатами  у  монастирських  стінах.  Вони  без  вагань  прийняли  нову  віру,  бо  незахищений  монастир  потерпав  від  набігів  татар,  від  яких  не  було  порятунку.  Тепер  сам   польський  король  став  на  захист абатства.  Ян  розумів,  що  іншого  виходу  не  було,  крім   єдиного  -  підкоритися  новим  законам,  і  тому   усіма  силами  намагався   догоджати    владі. Він  добре  розумів  своїх  побожних  дядьків,  які  не  побоялися  поміняти  зовнішню  оболонку  віросповідання  заради збереження  самої  ж  християнської  віри.  Вуйко  ще    замолоду  одружився  з  полькою  Софією  Прусженьською,  яка  народила  йому  двох  дітей  -  дві  доньки  Анну  і  Софію,  а    його,  Івана, він  узяв  на  виховання  після  того,  як  загинула  мати  Івана  і  батько,  брат  вуйка,  від  татарського  набігу. Іван  полюбив  вуйкову  родину, наче  свою  рідну.   Тітоньку  Софію  вважав  за  другу  матір,  але  її католицької  віри  в  душі не  приймав.  Хоча  зовні  ніколи  не  виказував  свого  протесту. Цей  його  протест  проти  католиків  виростав  в  ньому  поступово,  зрощений  і  виплеканий  хресним  батьком  Івана,  священиком  православної  церкви,  отцем  Андрієм. Той  ніколи  не  переставав  опікуватися  своїм  похресником.  Частенько  забирав  з  собою  до  Львова  лагідного  і  слухняного  хлопчика.  Ян,  не  маючи  сина, також  прикипів   до  Івана  і  готував  його  до  керування  в  майбутньому  своїм  господарством.  На  дочок  не  мав  ніякої  надії. А от     сьогодні  вуйко, що був  для  нього,  як  рідний  батько,  викреслив   свого   племінника  з серця. Іван  добре  знав  його  круту  вдачу.  Вуйкове  слово  було  тверде  і  непохитне. Ніхто  і  ніщо,  навіть  сама  смерть, не  заставила  б  гордого  Грабину   повернути  те  слово  назад…

    Іван  летів  на  розгаряченому коні  на  зустріч  невідомості.  Вітер  і  холодний  дощ  били  в  обличчя,  але  він  того  не  помічав. Краплі  дощу  змішувалися  зі  сльозами  і  текли  по  палаючих  щоках,  жар  яких  не  могли  загасити  холодні  струмині, які  лилися  з  небес.  Вуйко  не  дав  йому  навіть  попрощатися  з  тіткою  Софією  і  сестрами,  що  припали  до  вікна,  крізь  яке  ледь  просвічувались  їхні  силуети. Іван  відчув,  що  більше   не  побачиться  з  ними  ніколи.  Одна-єдина  надія  на  православного Бога,  якого  не  захотів  він  проміняти  на  чужу  віру,  тримала  його  в  сідлі  і  гнала  у  незнане. Він  поклався  на  долю  і  коня,  який   виніс  його  на  дорогу,  що  тяглася  попід  ліс  аж  до  самого Львова.  Божевільна  скачка  трохи  заспокоїла  хлопця. Дощ  вже  зовсім  перейшов. Крізь  клапті  розірваних  хмар проглянув  сонячний  сніп  променів і  одразу  ж  з  протилежного  боку  виринула  веселка. Іван  щиро  вірив,  що  це  подав  йому  знак  сам  Господь, якого  він  не  зрадив. Одразу  стало  якось  спокійніше. Тепер хлопець  міг  тверезо  обдумати,  що  йому  робити  далі. Скочив  з  коня  і  повів  його  за  вуздечку,  підтримуючи  під  самою  мордою,  щоб  не  дати  коневі  напитися  з  калюж,  які  виблискували  у косому  промені  сонця,  як  величезні  дивні  дзеркала,  розкидані  чиєюсь  велетенською  рукою. В  тих  дзеркалах  відбивалося  небо  і  дерева,  що  розлогим  віттям  нависали  над  дорогою,  і  сонячні  промені,  які  пробивалися  крізь  листя  і  розсипалися  живими  вогниками  у  тих  дивних  дзеркалах.  Іван  ступав  просто  по них,  від  чого  ті  вогники  розліталися  на  усі  боки  і  чарівні  дзеркала  зникали,  залишаючи  брудні  мокрі  потоки  на  чоботях. Ті  дзеркала  були  такі  ж  примарливі,  як  і  його  життя. Він  досі  думав,  що  вуйко  його  любив  по-справжньому,  як  сина,  що  зрозуміє  свого  єдиного  племінника. Іван  звірився  йому,  а  той  вибухнув  гнівом  і  прокльонами…  Не  хоче,  не  буде  Іван  приймати  віри  чужої.  Хоче  волі,  хоче  жити  на  своїй  землі,  так,  як  діди  і  прадіди  жили. Та  він  би  ще  стерпів  все,  те  що  в  гніві  йому  наговорив  старий,  але  те,  що  вуйко  пригрозив  зробити   його  хрещеному  батькові,  за  те що  той    намовляв  Івана,  того  вже  хлопець  не  зміг стерпіти  вуйкові. «До  чого  тут  хрещений?  Він  за  віру  нашу  стоїть,  а  ви  запроданець!»- Вигукнув  у  розпачі  Іван.   «Ах,  ти,  сучий  сину!  То  ти  мене  запроданцем  назвав?  -  Вуйко  аж  зблід. - За  хліб  мій…  Геть  з  моїх  очей!  Прокляну!» - Голос  його зірвався,  неначе  захлинувся   у  тому  прокльоні.     Іванові  тоді  здалося,  що  то  був  сон,  та  враз  якийсь  дивний  спокій  наповнив  його  серце.