"ВІДЛУННЯ ДАВНО МИНУЛИХ ДНІВ" ч.4-та

                                         «Московщина»

     Вже  давно  позаду  залишилися,  білені  глиною  і  причепурені  зеленими   садками,   прикрашені  яскравими  мальвами,  українські  хатки. Загін  з  обозом  переїхав  кордон,  за  яким  ще  траплялися,  подібні  до тих   хаток,  мазанки,  а  далі  потяглися   дерев'яні,   посірілі  від  дощів  і  часу,  непривітні  бідняцькі  халупи,  що  тут  їх  називали  «ізбами».  Траплялися  і  багаті,  оздоблені  різьбою,  наче  мереживом,  будинки. Такі  багаті  «тереми»  ще  більше  відтіняли  убогість  і  сірість  житла  бідняків.         

    До  Москви  добралися,  коли  в  церквах  задзвонили    заутреню. Попрощалися  з  купцями. Частина  загону  відправилася  до  солдатської  слободи,  а  невеличка  група  воїнів,  у  яку  потрапили  Іван  і  Данило, мали   супроводити  посла  до  московського  кремля.  На  Красну  площу  в'їхали  через  парадні  Воскресенські  ворота.  Тільки  недавно  побудований  Казанський  собор  мелодійно  вигравав  дзвонами,  запрошуючи  прихожан  до  ранкової  молитви.  Іван  зняв  шапку  і  перехрестився  на  ажурний  надзвичайної  краси  храм. 

-  Не  перевелися  ж  на  світі  такі  майстри!  Ех, ма!  Життя  наше!  Одні  руйнують, а  другі  будують! А  знаєш,  Іване  на  честь  чого  він  побудований?

- Ні, -  відповів  Іван,  не  відриваючи  захопленого  погляду  від  споруди,  що  здавалося   пливла  в  ранковому  світлі,  наче  червоно-біла  вишиванка.

- На  честь  звільнення  Москви  від  поляків.  Ех!  Як  зараз  бачу,  як  ми    під  стінами  тут  стояли.  Ще  трошки  і  не  було  б  на  яку  честь  таке  диво   споруджувати.  – Данило  замовк,  думаючи  про  щось  своє. Іван  роздивлявся навколо,  вражений  побаченим. Йому  здавалося,  що  він  спить і ось-ось  прокинеться, й   усе  це  зникне  назавжди,  і  він  повернеться  додому,  де  таке  усе  звичне  і  рідне. Та  бадьорий  голос  Данила  розвіяв  той  сон:   «А  ти  подивися  на  цей  храм!»  На  фоні  ясного ранкового  неба  вознісся  казковими  куполами  храм  Василя  Блаженного.  Івану  аж  дух  забило.                                                                                       - Кажу   тобі,  заздрю  я  тим  людям,  які вміють  таку  красу  творити,  а  ми  тільки  руйнувати  годні.  Їх  будуть  добрим  словом  згадувати,  а  про  нас  як  і  згадають,  то  с  прокльонами. -  Данило  зітхнув  і  знову  замовк.  Так  і  мовчали,  аж  поки  не  в'їхали  у  кремлівську  браму…

    Дні  тяглися  одноманітно  і  повільно. Іван  звикав  до  солдатських  буднів,  хоча  більше  займався  писарською  та  тлумачною справами  у  полковника  Леслі.  З  Данилом  зустрічався  рідко.  Той    муштрував   вояків  з  боярських  молодиків,  з  яких  московський  цар  побажав  сформувати  два  солдатських  полки. Розмірене  життя  солдатської  слободи  зовсім  не  відповідало  мріям  Івана.  Він  часто  пригадував  розповіді  отця  Андрія  про  славні  козацькі  походи,  про  героїв  запорожців. Тепер  він  шкодував,  що  погодився  піти  на  службу  в  цей  чужий  для  нього  край.         

    Минала  вже  зима  холодна  і  непривітна,  зовсім  не  подібна  на  м’яку  прикарпатську  зиму. Настала Масляна  неділя  гучна  і  весела,  яка  вразила  Івана  своїм  нестримним  розгулом. Солдатська  слобода  ожила  і  замайоріла  святковим  вбранням  молодиць  і  дівчат,  заполонила  запашним  духом  рум'яних  млинців, гарячих  і  смачних, задзвеніла  веселими  дзвіночками  на  прикрашених  різнобарвними  стрічками  конях,  запряжених  у  легкі сані,  заспівала,  загомоніла,  загукала  шаленими  змаганнями  на  кулачних  боях, залилася  сміхом  дітвори, що  котилась  з  горбків  хто  на  санчатах, а  хто   і  у   дерев’яних  старих  коритах. Усюди  гукали  і  закликали  покуштувати  смачних  млинців  привітні  господарі,  а  то  й  пропонували  чарку  доброї  горілки. Івана  дивувала  вся  ця  розгульність  і  веселість  свята,  але  на  душі  було  зовсім  не  радісно. Туга  за  рідним  краєм  гнала  його  до  церкви.  Там  він  знаходив  спокій.  Він  йшов  повз  веселу  юрбу  туди,  щоб  хоч  трохи  розвіяти   сумніви,  які  ятрили  чим  далі  то сильніше  його  душу. Біля  будинку,  що  свіжотесаним  дахом  визирав  з-за  високої  огорожі,  його  гукнув  знайомий  дужий  з  хрипотою  голос:  -  Агов,  Іване! Чом  не  вітаєшся?  Чи  на  полковничих  хлібах  роз’ївся,  що  і  друзів  не  впізнаєш?

-  Пане  Данило!-  Зрадів  Іван  товаришеві,  який  широко  посміхаючись,  обпирався  на  плече  високого  русявобородого  чоловіка.                                                                                                                      -  Я  задумався  та  й  не  помітив  вас!  

- Ото  так!  Ти  чуєш,  Трифоне? -  звернувся  Данило  до  бороданя. -  Він   задумався!  Трифоне,  цього  козака  пригостити  неодмінно  треба,  щоб  він  не  задумувався!  Він  похресник  мого  бойового  товариша.  Я  за  нього  відповідаю,  щоб  він  не  задумувався.

- Зрозуміло!  Величають  як? -  Трифон  поклав  важку  широку  долоню  на  плече  юнака,  що  той  аж  трохи  присів.

- Іван  я  Грабинський!

-  Івашка  значить. Ну,  то  ходімо,  гостем  будеш.

У просторій  кімнаті  за  великим, заставленим  різноманітними  стравами  столом,  серед  яких  виділялися  купки  з  млинцями,   вже  сиділи  гості.

-  Фекло! -  покликав  господар.   До  кімнати  увійшла  струнка,  як  тополька,  дівчина.  Довга  русява  коса  її  була  прикрашена  голубою  стрічкою  й  очі  дівчини  були  такі  ж  голубі-голубі,  наче  два  озерця.                                                                                                             -  Феклушо,  поквап  прислугу  і  чарку  принеси  для  гостя  -  попросив  Трифон.  Дівчина  кинула  оком  на  Івана,  ледь  посміхнулась  йому  пухкими  рожевими  вустами.  Від  тієї  перебіжної  посмішки  Іванові  стало  легко  і  радісно.

    З  того  дня  Іван  вже  не  міг  ні  про  що  думати.  Де  б  не  йшов,  що  б  не  робив,  ті  голубі-голубі  очі  Феклуші  і  та  її  посмішка, що  блискавкою  осяяла  на  коротку  мить  личко  дівчини,  не  давали  йому  спокою. Тільки  випадала  вільна  хвилинка  Іван  поспішав  до  високої  огорожі,  за  якою  видно  було  лише  тесовий  дах.  Коли-не-коли  з  широких  воріт  виїздили  вози  з  товарами  і  виходила  прислуга,  але  ні  Трифон,  ні  його  дочка  не  з’являлися,  наче  і  не  було  їх  там  ніколи. Нарешті  Іван  насмілився  запитати  Данила  про  дівчину.

-  Не  дурій,  Іване,  не  для  тебе  Фекла.  Трифон  за  іноземця   нізащо  єдину  дочку  не  віддасть. І  більше  цієї  теми  не  торкайся! -  Сказав,  наче  відрізав  Данило. Іван  був  прикро  вражений  розмовою   з  товаришем.  Ця  його  категоричність  ще  дужче  розпалила  юнака. 

     «А  Івашка  іноземець  у  Трифонову  Феклушу  закоханий». -  посміювалися  слобожани.  Але  Іванові  було  байдуже,  що  говорять  про  нього.  Він  вперто  намагався  побачити  дівчину  і  таки  дочекався. У  Великодню  неділю  зустрів  її  у  церкві. Крізь  натовп  прихожан  протовпився  до  дівчини.  Тепер  вони  стояли  притиснуті  з  усіх  сторін  плечем  до  плеча.

  -  Христос  воскрес! -  прошепотів  Іван  і  серце  його  завмерло  від  ледь  чутного  її:  «Воістину   воскрес!» Хлопцеві  над  усе  на  світі  захотілося  тоді,  щоб  ніколи-ніколи  не  закінчувалась  ця  служба  Божа. Він  бачив,  як  запалало  личко  дівчини. Йому  здалося,  що  чув,  як  разом  з  його  серцем  билося  її  серденько.                               Тільки  служба  закінчилася,   Феклуша  одразу  вийшла з  церкви. Іван   пішов  за  нею,  але  дівчини  вже  не  було.  

    Дні  пробігали  за  днями,  та  Феклуши  Іван  більше  не  бачив. Знову  наважився  розпитати  про  неї  у  Данила.

-  Я  ж  сказав  тобі,  хлопче,  викинь  з  голови  і  думати  про  Феклушу! 

-  Чого  ви,  пане  Данило,  так  категорично  говорите?

-  За  багатого  боярина  Феклуша  засватана,  а  у  тебе  за  душею  вітер  гуляє. І  вояком  ти  ще  не  став,  і  добра  не  нажив,  а  за  дівками  заглядаєш!

    Ця  розмова  довго  не  виходила  з  голови  Івана. Про  Феклушу  він  більше  не  мріяв. «І  справді,  спершу  треба  стати  на  ноги,  а  вже  потім  про  дівок  думати!» -  Погоджувався  з  порадою  старшого  товариша  хлопець.                                                                           Наука  вуйка  Яна  господарювати  і  торгувати  не  пройшла  дарма.  Як  і  багато  хто  з  вояків-іноземців,  Іван  попри  службу  зайнявся  торгівельною  справою,  але  в  червні  1632 року  Московська  держава   почала  нову  війну  з  поляками  за  Смоленські  землі.