|
«Помста
калмиків»
-
Так просто нам
не минеться смерть
цієї дитини. Шаманка не
дарма з’явилася. Сволота
цей швед! За брязкальця
вбити! -
Бородань перехрестився і
озирнувся по-сторонах, неначе
очікував в цьому
безкінечному краї побачити
саму смерть. Настрій у
всіх був зіпсутий.
Їхали мовчки, зло зиркаючи
на шведа, що
також похмуро мовчав. День
вже почав хилитися
на вечір, а
до ближнього поселення
був ще добрий
кусень дороги.
Гірко
було у Івана
на душі. Перед очима
весь час виникала постать
дівчинки. Чого його
так вразило це
вбивство? Йому тоді здалося, що
разом з цим
юним дівчам умерла
якась частинка і
його душі, наче
ота частка його
самого залишилася лежати
в тій калюжі
крові. Він відчував
це майже фізично. Йому
не було так боляче,
коли вмирав на
війні його старший
товариш, його єдиний друг,
що був для
нього і порадником,
і розрадником, отой
його опікун Данило. Іван
його ніколи не
забував. На все життя
запам’ятав Данилові
прощальні слова сказані
неначе чужим надтріснутим
і ослабленим голосом: «Прости мене,
Іване, збив я
тебе з пантелику.
Не треба було тобі їхати
на чужину. Мав
рацію твій вуйко... Там,
де рід твій,
там і жити, і
помирати легше… Хресного свого
пробач! Не того
він тебе вчив!.. Слава
не в походах,
а у праці.
І ворогів не
там ми шукаємо…
Отут у собі
самих вони..»
- У
собі самих вони…-
повторив у голос
Іван.
- Ти
чого, Івашка? - Бородань,
що їхав поряд
здивовано подивився на
Івана. - Ти про
калмиків? Чую, що
біда буде. Переріжуть
нас, як поросят
на Різдво. Накоїв лиха
цей швед, в пеклі
б його чорти
смажили!- Бородань знову
озирнувся по сторонах
і перехрестився. – Уночі, уночі
біда нас чекає.
- Та не
каркай ти, Бородо,
і без тебе тоскно!
- огризнувся старшина
загону.
Ніч
наступила якось раптово, а
до ближнього поселення
лишалось ще години
зо дві дороги. Калмики наскочили
зненацька, коли вже
здавалося, що небезпека
минула…
Та
ніч закарбувалася в пам’яті Івана назавжди.
Загін, що налічував
сотню загартованих у
боях іноземців, до ранку
не дорахувався вісім
воїнів. Загинув і бородань, і
зухвалий швед, що так
і не скористався золотим
намистом юної калмички. До
Тари добралося з
литовської сотні лише
дев’яноста дві людини…
«Паросток з
далекого Прикарпаття»
Усе
життя промайнуло перед
очима Івана Васильовича. Йому здавалося,
що все це
було тільки вчора.
Прикрив очі і
прислухався до приглушених звуків
оселі. За стіною напівшепотом
переговорювалися домашні, боячись
потривожити сон господаря.
А Іван не
спав. Думки раз-по-раз повертали
його в минуле,
туди де він
був молодий і
сильний. Там він
ходив вуличками Львова
і рідною Каменкою, а
ще там був
вуйко Ян, там
були його кузинки
Ганнуся і Софійка,
там була його
велика і славна
родина. Що з
ними? Чи живі?
Чи згадали колись
про нього? Невимовна
журба стисла Іванові
горло і сльози
покотилися по щоках
зарослих сивою густою бородою,
такою самою, як
у того стрільця-бороданя, що
так і не
доїхав до Тари, що
якимось дивним чуттям
відчував свою смерть. Зараз
і його не
покидало те саме
дивне чуття…
У
двері зазирнула дружина, не
молода сива жінка. Підійшла навшпиньках
до ліжка.
- Не спиш,
Іване? Може тобі хочеться
чогось поїсти?
- Ні, Катре.
Посидь трохи зі
мною.
Стара зграбними
рухами поправила подушку
під головою Івана,
кінчиками своєї хустки
витерла Іванові щоки.
- Ти б,
голубчику, хоч трошечки
поїв. А може тобі
щось отакенького хочеться?
Ти тільки скажи,
так я одразу
прислузі і накажу
приготувати.
- Ні, матінко, нічого не
хочеться. Посидь зі
мною.
Стара присіла
на кріселко, що
стояло тут саме
біля ліжка і
взяла у свої
руки тремтячу руку
Івана. Іван посміхнувся до
дружини самими очима.
- Мені
оце, Катре, пригадалося
усе моє життя. Батьківщина
моя пригадалася і те, як
я сюди, до
Сибіру потрапив, наче
відірваний прикарпатський паросток,
і як вкоренився
тут, і, дякувати
Богові, нову гілку родову
тут зачав, та все
ж
часточка душі моєї
там далеко, на Галичині залишилася.
Останні роки, я це
гостріше відчуваю.
- Знаю
я, знаю, голубчику,
що журишся ти
за ріднею своєю,
та за земелькою
рідною.
- А
ти пам’ятаєш,
матінко, як з
тобою зустрілися?
- Ой, пам’ятаю!
- Обличчя жінки осяяла
посмішка, від якої
вона аж помолодшала. – То в
Тобольську на ярмарку
було. Ти тоді
іще соболями приторговував, а
циганка у тебе
шкурку і поцупила
та й втікати,
а ти за
нею побіг та й мене
з ніг і
збив.
- Так, циганку ту
не наздогнав, та
зате дружину собі
знайшов. Спасибі тобі, що
така ти у
мене є. - На
очі Івана знов навернулися сльози. -
І батькові твоєму,
царство йому небесне,
спасибі, що дав
мені змогу на
ноги стати і у люди
вибитися, бо на
служиве жалування в
купці знатні і
досі не вийшов
би…- Іван тяжко зітхнув. – Скоро мабуть
я з ним
там зустрінуся. – Показав очима
на стелю.
- Та що
ти, голубчику, таке
говориш? От вже
і Різдво Святе
надходить, а там
і зима на
спад піде, а
весною і полегшає. -
Катерина ледве стримувала
сльози, що зрадницькі
затуманили очі. Вона на
хвильку відвернулася і швиденько кінчиком
хустки змахнула сльозу.
Іван зробив вигляд,
що не помітив
тих її сліз,
а вона по
хвилі запитала: «А
в якому ж
то році було?
Щось вже і
не пригадую.»
- Ти
про що, Катре?
- Коли
ми з тобою
зустрілися.
- То якраз
через рік, як
я до Тари
прибув служити. Якраз
після того, як
писав козакам чолобитну
на тарського воєводу.
Здається у тридцять
шостому… Так, так
у тридцять шостому. А
у тридцять сьомому
по жнивах і
весілля відіграли…
Двері скрипнули
і в отворі
показалася білява голівка
правнука років шести.
Катерина піднялася і
строго погрозила хлопчику пальцем.
- Я ж
тобі наказувала, шибенику, не
турбувати дідуся.
- Не свари
його, Катре. Ходи
до мене, Іванку. – Хлопчик миттю
занурився у перини
і притулився до
плеча Івана.
- А Ви
мені лоскажете ще
пло вашого коника?
- Розкажу, Іванку.
- Голубчику, та
ти ж і
так втомився, та ж цей шибеник
тебе геть уморить.
- Ти не
хвилюйся. Мені полегшало.
Як з тобою
поговорив, то і
зовсім полегшало. Ти йди
по своїх справах,
а ми тут
з Івасиком.
Катерина ще
раз погрозила малому
і вийшла з
кімнати.
- Ну то
лозказуйте, діду, як коник
маленький за вами
усюди ходив, а
як великий став,
то у війну зланений
вас із бою
виніс, і сам
помел. А ви
дуже плакали тоді?
- Дуже,
Івасику, дуже. Бо він
мені був, як
рідний. Це все,
що у мене
від минулого залишилося. Зі смертю
того коника обірвалася
остання ниточка, що зв’язувала
мене з рідною землею.
-А хіба
земля буває лідна,
як матінка, як
батечко і де
ж та земелька
є?
- Рідна земелька,
там де твоя
родина.
- А
твоя лодина - ми?
Значить тут твоя
лідна земелька?
- Тепер тут,
але коріння моє
у галицькій землі.
- Хіба
у людини буває
коління? - Розсміявся малий
дзвінко, наче срібний
дзвіночок, і той
його радісний сміх,
заставив і собі
посміхнутися старого.
- Ну і смішно ж! Піду усім
лозповім. – Малий чмокнув діда
у бороду, скочив
з ліжка і
вибіг з кімнати,
залишивши за собою
подих легкого вітерця.
- Нехай буде
Господь з тобою,
дитинко! - Прошепотів Іван Васильович, закрив
очі і тихенько
спочив з ясною
посмішкою на губах…
| 
у Вас 
0
