"василиха" - ЗАКІНЧЕННЯ.

                                                       -5-

  Панька  наче  підмінили.  Він  майже  не  виходив  із  хати.  Баба  Валька  пішла  до  нього,  бо  треба  було  стайню  почистити,  але  він,   наче  злякався  її   й  зачинився  в  хаті. 

-  Допився  до  білої  гарячки. -  Гомоніла  по  селу  Валька. -  Здурів  зовсім.  Видко  мене  за  чорта  прийняв.

Не  пройшло  і  тижня  з  того  часу,  як  пропав  Сергій  Заяць,  а  село  потрясла  іще  одна  страшна  подія.

              Різала  баба  Валька  траву  для  кролів  у  посадці.  Вже  було  таки  досить  нарізала  можна  було  б  і  додому  йти,  але  чогось  її  потягло  через  чагарник  до  тополь.  Глянула  догори  і  заклякла.  Не  пам’ятала,  як  вилізла  з  тієї  посадки.  До  самого  села  потім  бігла  і  кричала:  -  Рятуйте,  люди,  Шибздик  повісився!

              Потрохи  село  вже  стало  заспокоюватися.  Хіба  що  

коли-не-коли  хтось  згадає:  «Куди  ж  то  міг  подітися  Заяць?  Течії  там  ніякої,  занести  десь  його  не  могло,  за  цей  час мав  би  вже  і  спливти, хіба  що  зачепився  за  щось?»

             Через  півтора  місяці  з  лікарні  приїхала  Зайчиха. Після  тяжкого  інсульту   скривило  її.  Змінилася  вона  дуже.  Ця  досить  таки  молода  жінка  шкандибала  тепер  по  селу,  наче  неприкаяна.

А  Василиха,  зодягнена  вся  в  чорне,  нагадувала  крука.  За  цей  час,  ніби  зійшов  з  неї  останок  краси,  наче  баба  Каська  постала  з  могили  і  втілилась  у  тіло  і  душу  цієї  жінки.

               Того  року  вересень  був  холодний  і  спливав  невчасними  дощами,  що  заважали  роботі  на  полях  і  городах.  По  хатах  вже  й  палити  почали,  бо  треба  було  і  підсушувати  промочений  до  нитки  одяг,  і  душу  відігріти.

Баба  Валька  дрова  шкодувала.  В  хаті  ще  не  палила,  бо  залишилася  сама.  Мар’янка  поїхала  в  місто  до  батьків,  то  вона  обходилась  тим,  що  товклася  і  спала  в  літній  кухні.  Там  їй  вистачало  і  хмизу,  щоб  зварити  якогось  супка  та  прогріти  маленьку  хатинку.  Хмиз  збирала  по  посадці  вже  і  запримітила  велику  купу  на  Павучому,  та  трохи  далеченько  було  тягти,  а  тут  таки  надумала.  Взяла  рядюгу  та  й  подалась  на  острівець. Смужку,  що  тяглася  від  берега  до  Павучого,  геть-чисто  залило.  Баба  розгублено  стала  -  ні  тобі  назад  вертати,  бо  таки  далеко,  ні  до  острівця,  води  по  самі  кісточки.  Потім  махнула  рукою,  бо  все  одно  ноги  промочила,  та  й  пішла  просто  по  воді.  Дісталась  до  хмизу,  почала  складати  гілки  на  рядюгу,  намагаючись  витягти  найтовстіші,  і  тут  її,  наче  громом  прибило. Земля  під  хмизом  промокла  і  осіла,  відкривши  очам  страшну  знахідку…

Експертиза  установила,  що  в  Сергія  стріляли,  але  помер  він,  захлинувшись  водою.  Хто  і  як   міг вчинити  цей  страшний  злочин,  навіть  не  здогадувались.  Спочатку  думали,  що  поранили  його  випадковим  мисливським  пострілом  і  він  захлинувся,  але  хто  тоді  закопав  його?  Все  то  якось  купи  не  трималось.

Ховали  Сергія  усім  селом.  На  похороні  не  було  хіба  що  Василихи  І  Панька  Бомжа.

Зайчиха  обіймала  труну  і  вже  не  мала  сили  ні  голосити,  ні  плакати.  Вона  тільки  хитала  головою  і  шепотіла:  -  Синочку  мій,  я  ж  тоді  гукала  тебе,  я  ж  тоді  сиділа  на  твоїй  могилці,  чому  ж  ти  не  озвався  до  мене,  чому  ж  не  гукнув: «Мамо,  я  тут»? -

Вона  раптом  згадала  той  одинокий  постріл,  що  почула  перед  самим  світанком,  і   згадала,  що  тоді  подумала: «Здається  стрілили  на  Павучому? Хто  ж  то  так  по  сплячих  качках?»                      Несподівано  Зайчиха  різко  відштовхнулась  від  труни,  схопилася  за  голову  обома  руками  і  закричала:  -  Ааааа!  -  І  в тому  довгому «А»  відбилась  уся  мука,  вся  глибина  материнського  горя.

Аж  після  похорону  міліція  почала  розслідування.  Допитували  всіх.  Викликали  і  Василиху.  Слідчий  був  той  самий,  що  допитував  її  після  смерті  старого.  Він  подивився  на неї  довгим  поглядом  і  щось  почав  креслити  на  папері,  а  по  паузі  запитав:

-  Так  що  ж  все-таки   спонукало  вашого  чоловіка  накласти  на  себе  руки?

-  Я  вам  все  розказала  ще  тоді.  -  Відповіла  Василиха.

- І  все  ж  була  якась  причина?

-  Крім  тієї,  що  він  вважав  себе  винним,  що  не  стримав  Петрусика,  ніякої.

-  Може  він  рахував,  що  син  загинув  із-за  Сергія  Зайця?- Василиха  глянула  на  нього  й  одразу  ж  відвела  погляд.

-  Не  знаю.

Слідчий  наче  роздумував  у  голос:

-  Пройшло  вже  більше  року  після  смерті  сина,  а  він  вішається  через  тиждень  після  зникнення  Зайця.  Цікаво,  цікаво!

     Василиха  зиркнула  на  слідчого  своїми  чорними,  як  вугілля  очима  і  різко  піднялася.

-  Я  не  знаю.  Він  не  ділився  зі  мною.  Після  смерті  Петрусика  ми  майже  не  говорили.  І  облиште  мене!  Я  більше  нічого  не  знаю! -  Вона  вийшла  геть.  Йшла  по  вулиці  і  відчувала,  як  образа  на  весь  світ  піднімалася  в  ній: «Коли  вбили  мого  Петрусика,  ніхто  навіть  пальцем  не  поворухнув,  щоб  знайти  вбивцю,  а  зараз  підняли  на  ноги  всю  міліцію.  Де  ж  та  справедливість?  Через  отого  Зайця  перевернулося  життя!» 

  Несподівано  з  глибини  пам’яті  виринуло  обличчя  старої  баби  Каськи  і  те  її  журливе:  «І  в  тобі  чорт  сидить. Йой,  зведе  він  тебе,  йой,  заведе!»  Наче  щось  невидиме  штовхнуло  її  в  груди  і  стягло  пелену  з  очей.  Ніби  чужими  очима  подивилася  вона  на  себе  і  злякалась…

Останнього  викликали  до  сільради  Панька  Бомжа,  Його  неможливо  було пізнати.  Був  він  блідий,  в  очах  причаївся  якийсь  тваринний  жах.  З  тієї  страшної  ночі  він  не  пив  не  краплини.  Тікав  від  людей, боявся,  що  не  витримає  і  все  розповість.

Коли  Панько  зайшов  до  кімнати,  слідчий  щось  дописував. Пауза  тяглась  досить  довго,  раптом  Панько  почав  труситися,  слідчий  підняв  голову  і  стурбовано  запитав:

-  Що  з  вами?

Панько,  задихаючись  скрикнув:

-  Я..  я  не  хотів!  Не  хотів! -  Він  намагався ніби  ухопитися  за  щось  у  повітрі,  але  не  знайшовши  опори,  впав.

В  лікарні  на  пару  годин  Панько  прийшов  до  пам’яті  і  розповів,  як  він  вистрелив  у  Сергія  і,  коли  той  впав,  витягнув  його  з  води,  і  разом  із  старим  Василишиним  зарили  і  закидали  його  хмизом.  Він  ні  півсловом  не  видав  Василиху.  Гроші  і  рушниця  лежали  у  Панька  під  ліжком  закидані  якимось  лахміттям.

      Вмер  Панько  під  ранок  і  останніми  його  словами  було:  «Гроші  -  то  зло.  За  них  не  можна  купити  щастя!»

                 У  Василихи  цілий  день  ревіла  худоба.  Сусіди  почали  хвилюватися.  Коли  зайшли  до  хати,  то  побачили  Василиху,  що  лежала  на  підлозі  під  образами  розкинувшись,  наче  великий  чорний  птах,  і,  в  застиглій  руці  стискала  списаний  аркуш. 

                 Не  дано  їй  було  долею  того  звичайного  вміння  прощати,  і  тому  вона  сама  себе  засудила  і  сама  собі  винесла  вирок.