Великі білі будинки.
Рівна чорна дорога.
Світло поглинуте бетоном.
Ця краса придумана кимось. *** Порох під ногами.
Тепле сонце.
- Мамо наша хата красива, чи не так? Велика і у нас є садок.
- Ні, маленька, таких будинків багато... розумієш за колишньої влади усі будинки змушували будувати одинаковими і таких як у нас є десятки - наш дім не особливий, і не якийсь там надзвичайний! Просто дім.
- Чому?... *** (Далі розмова з собою.)
Білі хмари. Голубе небо. Гірка.
- От якби я мала джина...
- То що?
- Я б написала усі бажання у тонкому зошиті і сказала б щоб він виконав усі бажання з нього і це б рахувалося як одне бажання! ..розумієш? Я сама так придумала, чесно. І чому інші не здогадувалися до цього???
- Розумно... і що б ти там написала?
- Я б хотіла годинник щоб я його носила на руці і з якого виходить джин тоді коли мені треба, щоб загадувати бажання.
- Це зручно, а далі?
- Я б повернула час назад, тоді коли я ще була у першому класі і я б була тоді найрозумніша і усе б знала - розвязувала приклади швидше за Петю і читала б газети як Олег, тоді б вчителька мене хвалила і усі заздрили.
- Саме так...
- А ще, я б хотіла мати багато грошей.
- Навіщо?! Навіщо вони тобі?!!
- Як навіщо? Щоб я могла усе мати. *** День. Світло.
- Хто я?
"Чому? Я б могла бути іншою. Бути на іншому краю світу. Народитися від інших людей. Жити іншим життям. Мати інші речі". - усе це вкладено в "Хто я". Це не філософське питання.
Це одна десята секунда повної дезорієнтації.
Це коли тіло ще йде, а ти уже знаєш що стоїш.
Це коли дійно забуваєш де ти і як тут опинилась - у цьому світі.
Це коли відчуваєш себе часткою всього, але не частиною чогось.
Величина світу вражає. - Чому ти тут піщинко?
- Не знаю. *** Там на тій пороховій дорозі, що до зупинки.
- Ці будинки такі сірі.
- Так.
- Це некрасиво, я знаю. Це не особливо.
- Напевно.
- Якби їх пофарбувати як ті нові високоповерхівки і кожен по різному, тоді інша справа.
- Гроші.
- ..так, нікому це не треба.
- Тобі.
- А я б попросила в джина з годинника.
- ...
- Ми б зупинили час і я б літала по всьому місту, дивилась здалека на дім і обирала б кожному пару кольорів. Я б витратила на це кілька днів, але час стояв би на місті - промайнула б мить. Цікаво я постарію на ці дні? Ні-ні, а уяви собі усі прокидаються а тут така краса - живи і радій, можна іще багато іншого зробити, усе прибрати і зачаклувати, щоб ніколи не псувалось!
- І як відреагують люди?
- Місто стане красивим... усі приїзджатимуть, щоб відпочити, насолодитись.
- Ти думаєш?
- Ну звісно, а жителі - будуть як в раю. ...Ні, не треба, адже тоді інші заздритимуть. Треба так у всій країні прикрасити, але на це підуть цілі роки вкладені у мить. Треба буде загадати, щоб я не страждала від самотності. *** - Ну і країна стала б багатою. Це точно - така дрібниця як оздоблення всіх будинків кардинально змінила б все! Одна дрібниця. *** - Красиво було б, правда?
- Та-ак...
- Але люди такі дивні. Я тепер думаю що вони б не зраділи. Вийшли б і налякались, хто це наробив. Була б паніка, масова. Приїхали б ті, що всякі паранормальні речі вивчають... Стали б вивчати нас. Закрили б цілу країну - та й усе.
- Нарешті!
- Тоді можна зробити так щоб вони нічого не помітили.
- Як?
- Бажання загадати.
- Тоді навіщо щось міняти?
- ...але як тоді?
- Так як є.
- Тобто, все зажди буде так?
- Ні, але люди самі вирішать коли буде треба - разом.
- Вони не здатні діяти разом.
- Якщо пронесеться хвиля свіжого повітря, вони навіть дихати в такт будуть.
- Ти думаєш?
- Знаю.
| 
та
у Вас 
0