Вимальовує Хтось поміж нами незримий місток, І нікому, крім нас, це не видно у зареві ночі, Дотягаюсь крильми, зазираю у Вічності очі, Доторкаюся суті, якої нам зорі пророчать, Прориваю заслін нерозквітлих бажань і думок... Лиш ковток, лиш єдиний любові ковток Дай мені влити в серце, таке від зневіри схололе, Хай я легше босоніж пройду по колючому полю, Свої нерви розтяті вітрами надій обезболю - Аби силу знайшла я останній зробити свій крок... В небеса, що чекають, мов мати на свою дитину, Що згубилась у хащах і збилася на манівці. Йду на Твоє тепло, голос янгола, бачу вже ціль - Площина світло-щастя чекає на мене в кінці! Ну а зараз - горю, випиваю життя до краплини, І колись в сяйві зір перероджусь...в небесну зорю...
|