Сповідь актора. На сцені я живу, в реальності ж – існую, Всю людяність свою для залу віддаю я, Для кожної душі радію я й сумую, Для всіх люблю й грішу, для себе – лиш існую. За рампою мій світ, земля, де фальш зникає, Де тане серця лід, де я - не я в виставі, Бо кажуть не дарма в антракті й поза залом: Ненавидять, як тьма, кохають, так кохають. Проміння ліхтарів на сцені не зігріє, Костюмів колорит теплом мене не вкриє, І лиш коли глядач себе в мені відкриє, Я щастям обпечусь у плачі з ним чи в мріях. Укотре вихід мій захоплює весь розум, Він, наче рветься в бій думок, емоцій, прози, І хай сказав митець, що всі в житті – актори, В театрі – справжній я, в житті ж – себе потвора.
Вірш прекрасний. А чи не дуже самокритично? Душа не може бути потворною, бо вірші написані від душі, а в них лиш правда. Поет у віршах завжди розкриває душу. А там не видно потворності.
Той, хто хоча б раз ступав на сцену і перевтілювався у героя, знає, що фальшивити йому не дасть глядач. Той, хто написав хоча б один вірш, знає, що обманути читача - теж практично не можливо. Потворою я назвав себе у житті тому, що у буденності немає тієї чистоти почуттів і відчуттів, які є на сцені і в віршах... Читача ж обманути не можливо...
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
