Я від тебе піду і скажу наостанок: «Пробач» ...
Тепер спокою пошук твій сповнений буде невдач ...
Я піду без докорів і сліз, мовчазний і один.
Я піду, бо від серця мого залишився лиш тлін ...
Ти про мене ревниво спитаєш вечірню зорю,
Та промовчить вона, не відкриє дорогу мою.
Ти заплачеш, заб'єшся в риданнях, ледве диша,
і розплавиться серце твоє, і відтане нарешті душа,
Ти покличеш мене – але жодного звуку нема ...
Обійняти не зможеш, торкнуться мене – навкруги лиш пітьма.
Я піду у цю ніч. Ти прокинешся майже живий,
і подумаєш, ніби я ще із тобою, ще твій.
Але навколо сутінки, наче остигла зола,
Твоє серце тоді невимовна накриє імла.
І ти очі закриєш і станеш молить в тишині,
Щоб з'явивсь, повернувся до тебе хоча б уві сні,
І, немає дороги, підеш в невідому ти путь,
Та без жодної надії мене відшукати й вернуть.
Сонце зійде – без мене пройде новий день,
Він скінчиться, ніч спати покличе людей,
Але ліжко самотнє твоє заспіває знайомий мотив,
І твій сон неспокійний ніколи не спинить цей спів.
Моя пісня лунатиме навіть в твоїх всіх думках,
І в холоднеє серце твоє проторує свій шлях.
Твої очі на сльози зійдуть і забудуть про сон
І у самого горла, тремтячи зупиниться ком.
Буде осінь. У вечері друзі зберуться твої.
Хтось з них буде, тобі присягати можливо в любві ...
Та самотнєє серце своє не даси ти йому.
Бо в цей час я незримо і ніжно тебе обійму ...
Марно інші тебе новизною до себе зовуть -
Навіть якщо захочеш, не зрадиш мене ти - забудь.
Гірка пам'ять, як сторож, стоятиме біля дверей,
Каяття наче камінь повисне на шиї твоїй.
І простягнувши руки повітря обіймеш рукою,
І тоді зрозумієш - навік розлучився зі мною.
Прийде знову зима, і за снігом не видно землі,
Набіжить ураган, все навколо у білій імлі.
Зовсім інша хурделиця буде у твоїй душі –
Безнадія, і відчай, і біль без мене – хоч гріши.
І весна прилетить, оновить і розбудить весь світ.
Спалахнуть первоцвіти, весняних садів білий цвіт.
Ароматом хмільним і густим переповняться сни,
Ти гіркота розлуки отруїть твій напій весни ...
І зупинишся ти на порозі квітневого дня.
Ні спокою, ні волі – лише сумний шлях навмання ...
Я пішов, я розтанув неначе самотній в юрбі ...
А тобі заповів назавжди залишаться в журбі ...
І хитатись самому, неначе нічна ця трава ...
Ось закляття моє! ... Ось закляття моє! ... Ось закляття моє!
ТА НЕ СПРАВДЯТЬСЯ ВСІ ЦІ СЛОВА!!!
ОРИГІНАЛ У РОСІЙСЬКОМУ ПЕРЕКЛАДІ:
Я уйду навсегда, я скажу напоследок: «Прости».
Я уйду, но покоя тебе никогда не найти.
Я уйду, ибо выпито сердце до самого дна.
Я уйду, но останешься ты со слезами одна.
Обо мне ты ревниво вечернюю спросишь звезду,
но она промолчит, не откроет, куда я уйду.
Ты заплачешь, забьёшься в рыданиях, тяжко дыша,
и расплавится сердце твоё, и оттает душа.
И, не видя дороги, ты кинешься в горестный путь
вслед за мной, без надежды меня отыскать и вернуть.
Я уйду в эту ночь. Ты проснёшься на ранней заре,
и тебе померещится, будто я рядом с тобой.
Но вокруг только сумрак, подобный остывшей золе,
и тогда твое сердце пронижет внезапная боль.
Ты меня позовешь - ни единого звука в ответ.
Ни обнять, ни коснуться ладонью, ни глянуть во след.
И глаза ты закроешь, и станешь молить в тишине,
чтобы я появился, вернулся хотя бы во сне,
и протянешь ты руки, и воздух обнимешь ночной,
и поймешь наконец, что навеки рассталась со мной.
И поднимется солнце, и день пролетит без меня,
и наступит закат, и опустится ночь над землей,
и тогда над твоей одинокой постелью, звеня,
пролетит позабытая песня, что сложена мной,
и умчится она, и опять зазвучит в тишине,
слезами глаза изойдут, позабудут о сне.
Будет горькая память как сторож, стоять у дверей,
и раскаянье камнем повиснет на шее твоей.
Будет осень. Под вечер друзья соберутся твои,
кто-то будет тебя обнимать, говорить о любви.
Будешь ты равнодушна к нему, безразлична к нему,
ибо я в это время незримо тебя обниму.
Бесполезно тебя новизной соблазнять и манить.
Даже если захочешь - не в силах ты мне изменить.
И наступит зима, и, песчаные вихри клубя,
набежит ураган, и окрестность потонет во мгле.
Но иная, неслышная буря охватит тебя:
ожиданье, отчаянье, боль и тоска обо мне.
И весна прилетит, обновит и разбудит весь мир.
Расцветут маргаритки, раскроется белый жасмин,
ароматом хмельным и густым переполнятся сны,
Только горечь разлуки отравит напиток весны.
Задрожат твои пальцы, плетущие белый венок,
и в слезах ты припомнишь того, кто сегодня далек,
кто исчез и растаял, как след на сыпучем песке,
кто тебе завещал оставаться в слезах и тоске,
в одиночестве биться, дрожа, как ночная трава.
Вот заклятье мое! И да сбудутся эти слова!
|
у Вас 
1
Складне зараз наше життя.