Ця бразолійна німфа не твоя,
Хоч кров у вас споріднена у жилах,
Її цілунків ще не заслужили
Під вітром, що навколішки стояв.
Така одна чуттєво-непуста,
Її усмішка – наша світлосутність,
Де в кожній цятці надстраждань присутність,
Вирізьблено на зімкнених вустах.
Вона – романс нескорених стихій.
Її портрет леліє ніжну прозу,
Що фарби душ спроможна розморозить
Тендітним помахом дівочих вій.
Й у кожнім вірші я іду на прощу
За болість німфи, виміряну віком,
Бо вірю, що й сніжинка на повіках
Зуміє видозмінить людну площу.
| 
у Вас 
0
