Дар

Україно! Як мені мовчати,

Коли серце голос подає,

Коли бачу вічно винувате

Я лице усміхнене твоє?

Вирізняю радість удовину

У твоїх засмучених очах,

І тягар невтішної провини,

Що повис у тебе на плечах.

Відчуваю ясно своїм болем

Кожен крок твій і невмілий рух.

І як правду ту, що очі коле,

Ти сприймаєш болісно на дух.

Заяскріє вогником і гасне

Сподівання в серця на межі, -

Чи бажання щастя передчасне,

Чи з тобою ми уже чужі? 

Чи, мов мати бідами недужа,

Потребуєш синових зусиль

Подолати кволість і байдужість

Стрясонути із душі, як пил?

Докопатись як мені до суті

Негараздів наших і покар?

Неспроможний і себе збагнути,

Я тебе сприймаю, наче дар.

Хоч і пробігає завжди мимо

І ніяк не йде мені до рук

Ще ні разу мною невловимий

Щастя смак, як сонця в небі звук.