вірш

Рідна мова                            Після поїздки до Києва

23 березня 2002 р.

Рідна мово, живоцвітом злеліяна.

У тобі початки зелених бруньок,

М’ятним подихом літа обвіяна

Й зорепадом, що ліг на листок.

Рідне слово – дзвінке, семиструнне

Часом плаче чи стогне, тремтить,

А буває – співає зажурено,

Коли серце від горя щемить.

Звуки мови – зворушливі, милі,

Як росинки у квітах блищать.

Вони частка душі, самоцвіти на хвилях,

Вони зорями в простір летять.

Страшно, люди, як  рідної мови

Хтось цурається, в терни вдягнув.

Серце в темряві вічно не житиме...

Чи про це ти, земляче, забув?

Ще спитають нащадки у відчаї

Хто слова святі мови згубив,

Хто весняний садок з його піснею

Вогнем злоби, недбальства спалив.

Хтось додолу опустить повіки –

Рідних слів за життя не вживав.

Безтілесний, він душу скалічив

І нащадків у сором убрав.

Рідна мово! Ти стільки страждала,

Хоч і рвалась, як з клітки, з грудей.

Ти і нині в державі без права

І блукаєш у юрбах людей.

Чому, люди, вас темрява водить?

Ми ж без рідного слова сліпі.

Ти є сильний, мій рідний народе,

Вирви мову з обіймів пітьми.

Рідна мово! Моя берегине!

Шаленію від гніву не раз,

Як бичують тебе до загину

Рвуть на кусні співучі слова.