***
Невідплакана, невідмолена,
Вже у небі, аж поза хмарами,
Де безсилі гноїти морами
І пекельними чорнокарами.
Недосяжна рукам розпущеним,
За дверима священно-білими,
Бо до Бога уже допущена,
Бо поселена межи вірними.
Ну а тут чорноти над брамою,
Ну а тут поза тин безпам'ятства.
Поза таточком, поза мамою,
Під егідою злого варварства.
Перед стінами споночілими,
Перед вікнами невидющими,
Наче ябками переспілими,
Півзогнилими, наче грушами...
Ти не сердься, не сердься, сердечко!
Ти молися до ранку Божого!
На межі позав'язуй вервичку,
Усміхнися до ката кожного.
Ти на свічечку, хоч малесеньку,
Розщедрися під вечір зморений,
Залишайся добру вірнесеньке,
Хоч і мученькою змордоване...
Запалало у полі вогнище.
Задиміло понад могилами.
Поки сонце не сіло, низько ще,
Поки терпне востаннє силами.
Закололо із боку лівого,
Закровило із боку правого.
Від безвольного і до вільного,
Від ганьби і до діла славного...
Але се вже земне, відмучене,
Пережите і пережмакане.
Десь далеко, аж поза тучами,
За туманами, лихоманками
Поселилася межи вірними,
До Небесних садів допущена,
Тим незрима, що є небілими,
Тим не знана, що тліють пущею...
(1.11.15)
| 
у Вас 
0
