Заспів Ой, леле, леле, – день пливе за хмари, Ой, леле, леле, що там за біда? Ордою йдуть чи турки, чи татари, Чия ж оцього разу та орда?
Чия, чия? Поляни чи древляни, Чи половецькі сіті на вітру?.. Мовчать, мовчать насуплені кургани Лиш тирса вслід посвистує: «Ату!...»
Ячить красуня в небо половецька, Кульбаба їй у очі сипле цвіт, І на щоці сльоза уже, здається, І серце обертається на схід.
Була ж вона для когось незвичайна І вимріяна, бажана була. І бились войовничі половчани, І скіфи не жаліли свій булат.
Тепер отут в степу стоїть торішня, І кличе серце серденьком: «А-у-у!!!» І вже не баба, а висока пісня Ногами розколихує траву.
Зайду у степ глибокий на світанку І за світ серце випущу – лети!... І кличе хтось: « Чарівна половчанко, Світи ж мені іще, не одсвіти…»
***
Придумаю вінок із квітів тамариксу, Туніку одягну і сонце на уста. І спробую побуть так, як Таїс Афінська: Для піданих – велика, для грішників – свята.
Зварю в’язкі меди, настояні на травах, В жертовнику візьму вогню для каганця І буду виглядать в очах твоїх лукавих Чи смерті, чи тепла, чи царського вінця.
Але набридне це, я знаю, дуже скоро. Яка мені печаль до тих македонян? Як падать – стрімголов, А як злітать – угору. Жаль, ощасливить світ судилося не нам.
Бо у моїм роду – поляни і древляни, І небо в полинах, повітря – хоч малюй. Від почуттів моїх загоюються рани, Бо голосом віків землі своїй молюсь.
Сину, іде війна… – Сину, іде війна! Стогне земля з яворами. Сину, що буде з нами? – Мамо, ніхто не зна! – Сину, летять літаки, З неба летять у вічність… – Мамо, ще буде січа І обеліски, й горбки… – Сину, моє дитя! Мріє моя єдина! – Мамо, ти в мене одна! Ти – це моя Україна! Мамо, іду… Прости… – Сину, на хрестик до тіла… – Мамо, все краще – ти, Світ, що любити навчила! – Сину, моє дитя! Боже святий, відпускаю… Бо Україна одна У серці із краю й до краю.
*** Я стою на початку свойого кінця, Іще тільки стою на початку. Доля в тіло моє вже давно вбила цвях, А життя лише ставило латки. І боліло мені. І було – як було… І горіла – як вся Україна! Це десь в іншім житті: Біла хата, село, А тепер ми із ними – руїна! І кочують народу мого жебраки По усенькому білому світу. Все іде – як іде, І минають роки. Десь ростуть ненароджені діти. І наважилась я закричать на ввесь світ: «Зупиніться, багаті і ситі!». Це Шевченко для нас залишив «Заповіт», Та степи наші кров’ю залиті… Ходять цвіту земного красиві мужі, Кулі в тілі, отам, на тім світі. Боже милий, спаси мій народ, збережи, Кістку кинь ненажерливій свиті. Я пройшла по стежках, де буяла любов, Де сонців в кожнім гені по вінця. Я бажаю вам, люди, Лишайте в собі цвіт вкраїночки і українця. І коли піді мною не стане землі, І піду мандрувати по світу. Ви приходьте у гості в мої білі сни, У вишиваних льолях із літа. Залишаю вам сонце, і море, і степ, Сині хмари розсуну, як стіни. Залишаю тепло на болючій Землі Із величним ім’ям – Україна!
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
