Технічної сторони не чіпатиму) Не знаю як кого, та мене твій вірш чіпає. Особливо: "Не бійся, встань, щоб жити, Україно". І сюжет у вірша несподіваний. Так далі тримати! Успіхів.
Дякую, Наталіє. Я рада, що Вам сподобався вірш. Я рада дізнатися Вашу думку. Але мені ще не вказали на жоден недолік. Напишіть, що саме не так. Я не машу кулаками за критику. :-) Якщо вважатиму за потрібне, то подумаю ще над твором і, звісно ж, доопрацюю.
Я помітила, що деякі рядки не відповідали загальному розмірові (вибивалися за кількістю стоп). Уже виправила. Правду кажуть добрі люди, що поспіх потрібен, коли ловиш мух. І ще дещо підкорегувала.
колись, під псевдонімом, було написане оповідання... 2007 рік, чи 2008... прочитала Ваш вірш і полізла в папки щоб його дістати))))))))
______________ Україна! (псевдонім: Василина)
Самотньо вона брела по сонних вулицях міста. Крок. Ще один. Ще.... Якби хто й запитав скільки кілометрів пройшла за ці години то вона, напевно б, і не відповіла. А яка різниця? Головне, що на душі з кожним метром ставало легше. Вулиця, провулок, міст... Вона виливала на асфальт свій біль. А він і не противився. Йому набридло бути закованим у діжку відчаю. Йому було лячно від того, що він міг залишиться там назавжди. Ось тому він, скориставшись нагодою, тікав на волю. Коли перший промінчик заграв у її волоссі вона спинилася. Перший раз, за багато років, у неї на душі було легко і спокійно. Заплющивши очі вона підійняла руки догори і вдихнула на повні груди. Вдихнула у себе ранок. Я вільна! – вигукнула її посмішка сонцю. Чуєш, вільна!!! - А що ж з тобою було, дівчино? –запитало світило. Вона ще хвильку постояла, ніби не чуючи запитання, і лише потім розплющила очі. Спочатку поглянула на свої вкриті пилюкою ноги, а потім озирнулася навколо: - От бачиш, світ кольоровий, виявляється… - Звісно що він веселковий! – ствердно проказало Сонце і з запитанням зазирнуло в обличчя дівчини. - Ти не дивуйся, - сказала вона і пояснила, – я багато років жила у сірому кольорі. В моєму світі не було барв. - Як це? – здивовано запитало світило. - Я народилася невільницею, - почала свою розповідь дівчина. Я не одна була у батьків. Нас багато було. Але ми ніби наймитами були, розумієш? Сонце нічого не відповіло, воно лише ще ближче нахилилося до дівчини. А вона далі оповідала: - Я з малечку працювала, старалася. Бувало, що й ночами недосипала. Ти думаєш що я не розуміла, що нас багато і всіх потрібно нагодувати? Розуміла! Але коли ми стали заможнішими, батьки все одно шкодували нам на зайву одежину. Хіба ж це справедливо? Коли сусідські діти влітку на вулиці бавилися чи на ставок купатися ходили, я з братиками та сестричками працювала на землі... Сонце слухало і мовчало, але на землю впали перші краплинки дощу. Дівчина їх навіть не помітила, вона поринула у свій світ. У роки минулого... - А знаєш, ми поки малі були то нічого не розуміли. Ми вважали що так має бути. Нас виховали так. У сім’ї не прийнято було перечити батькам. От коли підросли вже, то почали багато розуміти. Адже мати з батьком собі ні в чому не відмовляли. У них були самі гарні чоботи. А які шуби вони мали! Всі взимку заздрісно зглядалися! - А ви? Ви, діти? – Сонце було настільки шоковане сповіддю дівчини що плакало зливою. - А що ми? Залатані кожушки, з дірками валянки... Коли стали дорослими то вирішили піти в світ щастя шукати. - І??? - Та по різному долі склалися… Декілька сестер вдало вийшли заміж і сьогодні вони вже гарні та заможні господині. Братикам не пощастило... Бідують. Один з батьками й досі воює за землю. Вони йому пакості роблять всілякі ,за те, що ослухався і захотів відділитися. Не хочуть його від себе відпускати, а він лишень самостійності хоче! От і сваряться до сьогодні… - А ти? Ти? - А що я? Теж пішла з дому по світу щастя шукати. Всяке траплялося, багато побачила. Батьки теж палки в колеса пхали, одружити не раз хотіли. Та я не скорилася. Важко було ці роки мені, дуже важко. Але тепер все буде інакше! Закінчивши розповідь, дівчина підморгнула Сонцю і покрокувала вулицею. - Куди ти тепер? - Будувати свій дім! - впевнено промовила красуня. - Хоч скажи як тебе звати, волелюбко? – з захопленням, проводжаючи поглядом тендітну дівчину, запитало Сонце. - Україна я. – лагідно відповіла вона. – Україна!
Прочитала на одному диханні. Цікавий образ України в оповіданні, Наталіє. Ваше? Сподобалося. Дякую Вам за те, що звернули увагу на мій вірш, а також за можливість ознайомитися з цим дуже гарним твором.
Просто Ви своїм віршем спонукали показати і свої думки... Так, мій. Писала для якоїсь газети, здається "Сім*я і дім" (вже не памятаю), на конкурс))) Там, ніби, умова була, щоб твір підписаний був псевдонімом, а дані окремо... Тому і придумала Василину))))) (сміюся) Так він і лежить у далекій папці... в такому вигляді, як був написаний)))))) Але, я хотіла сказати про інше. Що я вірю у майбутнє. Недавній твір Олексія Тичка змусив замислитися над тим, чи можливо без крові щось змінити. Напевно, 100% гарантій ніхто ні на що не може дати. Але я от спостерігаю за тим, що відбувається. Не зважаючи на бідність, повне пограбування нації, люди почали тягнутися до свого коріння. Почався бум на вишиванки, традиції... А народ - це культура. Хочеш знищити народ - забери від нього його традиції і обряди. От дивлюся на сміття на вулицях і бридко стає... Бо самі смітимо! Самі все ламаємо! Є такий анекдот (не знаю як на укр. мові це слово): Приходять журналісти у пекло.. а там три казани.. у першому євреї, у другому - росіяни, а у третьому - українці. Біля першого чортів у десять рядів... там, де другий - тільки два, а біля українців жодного... Журналісти запитують: "Чому так?". Чорт відповідає: біля росіян два тому, що один за горілкою бігає, а другий слідкує, щоб не потопилися п*яні... там, де українці жодного, бо вони самі один одного топлять... а там, де євреї то потрібно дивитися! бо, якщо тільки один носа висуне, то за ним всі повтікають!!!!! От був податковий майдан... але не всі підприємці вийшли, не кажучи про людей. Хоча, одна країна, одні радощі і біди. І я не дивуюся, бо була ситуація коли збирала підписи на підтримку однієї людини, яку всі дуже і дуже хвалять))) А як до діла дійшло - у всіх хата скраю. Хоча, теж позитив був - познайомилася з хорошою людиною. Тому у мізках потрібно міняти, бо можна і силою владу змінити, але що матимемо у результаті? Шило на мило?
Так, Наталіє, я з Вами згодна. Український народ має по-іншому подивитися на життя, на себе, на інших, на ситуацію... Наприклад, ідучи голосувати за нового президента, не варто думати про те, що той кандидат, за якого збираєшся поставити галочку, обіцяв додати сто гривень до зарплати. Натомість, треба глибше мислити, робити виважений вибір, усвідомлюючи, що від кожного значка на мільйонах бюлетнів залежить майбутнє України. А то лають владу, скаржаться... Але ж перший винуватець - народ, який обрав таких, щоб вони керували державою. Сумно, але так воно є. Щоправда, я теж вірю в майбутнє нашої країни. І ще потрібні віра й сміливість.
Важко, моя пташко, крило опустилось. Гірко, моя зірко, додолу схилилось. Боляче буває, як ти із-далека... Свій свого приймає, а ти мов лелека. ....................................................
Отож бо, пане Василю. Своїх Україна приймає, як світ своїх приймає. І зі своїми мучиться. Як вибори - сподівається країна на нового президента: думає, що рятівник прийшов. Не там спасіння шукає...
Якби наша Україна вірила в ці слова Господа з Книги Ісаї, а не в промови наших політиків, то жила б зовсім інакше, і не було б таких сумних віршів, як оце мій. Я б дуже хотіла зобразити інше, але ж того немає...
А вірш тужливий... Щось не схоже на Вас. Та і настрій якісь надто песимістичний. По-всякому доводиться. Сьогоднішнє ставлення правлячих еліт до своїх народів демонструє не одна країна. Але Господь здатний і це вивернути нам на нашу користь, якщо тільки ми слухняні йому...
Написала так, як є. Україна плаче стільки, скільки існує. Люди скаржаться, скаржаться, скаржаться... Немає тої віри, яка б могла допомогти вийти з цього гіркого стану. Або вона є, але має хибний вектор. Більшість, на жаль, живе без головного... А, може, усе з часом зміниться. Якби ж...
Ой, пані Маріє, боюсь, що не зміниться,бо коли золотому тельцю дано зелене світло, то яка з цього духовна радість. Статок цей буде тимчасовим, а закабалення душ одвічним.
Якщо тільки душа не вирветься з багнюки й не подасться до чистого озера... Таке можливе. Богові все можливе. Він може дати поштовх, може вивести туди, куди треба. Тільки треба трохи віри.
Гадаю, ні. А що коїться з нашею країною? Я не хочу нікого лаяти, засуджувати чи робити щось на зразок цього, просто мені шкода, що все так. Звісно ж, ми всі помиляємося, ми всі далеко не сильні, бо є просто людьми. Та я вірю в те, що, врешті, все буде добре. Принаймні, стараюся вірити.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
1
тобі за скромність. 
